На зламі тисячоліть

Дихай спокійно, дихай розмірено

У мене таке враження, що минулий тиждень закінчився тільки сьогодні. Так багато всього: події, люди і відчуття, останнє все більше і більше ціную. Намагаюсь все проживати і в поодиноких випадках на випадкових листочках записую інсайти, щоб хоч щось вихопити з собою в дорогу.

Понеділок/ 10.06 

Прокинулась перед 4.00, встигла зловити світанок на набережній і інсайт, що якість життя напряму залежить від вміння бути там де ти є, і робити те, що ти робиш. Все інше приходить коли настає час. 

Пам'ятаю, як сиділа з Натою в кав'ярні і зрозуміла, що більше не хочу бути там де я є. Знову! Знову не знаю куди далі, але знову не готова залишитись на місці. Вона сказала мені тоді дуже важливі слова:
- Девочка моя, когда ты будешь готова пространство само тебя выбросит на новый уровень. Подожди, побудь там где ты есть. Ты уже там, где должна быть.
Так воно і сталось, трішки більше ніж через тиждень, мене вперше в житті попросили піти. Типова я почала б шукати причину в собі, прийняла б це як несправедливість, але в той день я відчула, що я більше "не типова" і замість питань і спроб знайти причину, я знайшла у грудях океан вдячності. Справжній, безкрайній, такий, що хочеш обійняти цілий світ.
Я просто знала, що це означає, що я готова, я відчувала, що мене забирають на новий рівень, я знала що час настав.

Насупних 5 днів нічого не шукала. Ні про що не думала, нічого не вирішувала. Зустрілась з тими, з ким давно хотіла, але відкладала. Лежала на траві в парках і дивилась в небо. Слухала, як шумить вітер і боялась того, що от-от розум включиться і почне знову свою улюблену пісню: " тобі 23, Надіє, про що ти думаєш?"
Не увімкнеться. Двері відкриються. Страхи зникнуть. А спогади залишаться

Вівторок/ 11.06

Приїхала Олена Грудненко, обожнюю цю жінку, бодай тому, що поряд з нею відчуваю, як мало всього я знаю. Люблю її за молодість в очах, всередині і ззовні.
Це авторка легендарних висловів, які періодично прокручую на репіті:
- Надя, а это действительно невозможно, или Вы просто не хотите поднапрячься?
- Ну как можно не знать английского? Я Вам этого не прощу! Надя!

Олена, lean- консультант і жінка, яка може врятувати українську економіку, вірю в це всім серцем.
З того дня висновок дуже простий: тебе цінують тоді, коли ти вмієш усвідомити всю цінність набутих знань і вмієш перемикатися з учня в експерта і навпаки.

Середа/12.06
Цього дня майже не пам'ятаю, знаю, що з кожним днем просто все ближче приходила до того, що потрібно відпускати все. Дозволяти життю бути таким, як воно є. І не брати відповідальність за тих, хто від неї відмовляється. Бо якщо хтось відмовився брати відповідальність, це ще не ознчаєш, що вона твоя)

Четвер/ 13.06

"Знати шлях і пройти його, не одне і теж" , "Те, що ти обраний, ти маєш зрозуміти сам", я можу продовжувати цитувати "Матрицю", але я досі залишилась людиною, яка не дивилась цей фільм.
Про штучний інтелект, про лідерство, про вчителів і вірність. До чого там Інна Богословська і чому я захоплююсь цією жінкою, навіть збираючи негатив в дірект - розповім в наступній статті.

В той день у мене буде зустріч ще з двома жінками. Кардинально протилежними одна одній.
Висновків було багато: не встигала записувати, але основне, що навчилась, це слухати і чути. Себе і тільки тоді все довкола.

Зрозуміла, як важливо і цінно, коли тебе приймають, коли розуміють і коли слухають. Коли поважають твою думку, коли можна просто пів ночі говорити і дивитись на засинаюче місто. І резюмуючи сказати:

- цей рік змінив нас обидвох. ми стали іншими, ми стали ближчими.

П'ятниця/ 14.06

Проспала і ледь не запізнилась на роботу. Нічого не хотілсь робити і мріяла просто додивитись "Матрицю". В суботу потрібно було іти в центр оцінювання "Навчай для України".

Потрібно було закрити купу питань по роботі, потрібно було робити все і одразу, а хотілось просто спати.

Попала додому близько 12, лягла в ліжко і обіцяла, що приберу. Обіцяла, що вирішу, те, що ще не вирішила. Але просто заснула. І це було саме правильне рішення. Не думати, не оцінювати, не аналізувати, а спати. Міцно і солодко.

Наступні три дні про людей! Про освіту, про мудрість і споживання. Про довіру і про відпочинок. Про вміння жити життям, а не роздумами, ілюзіями і фантазіями.

Про "Навчай для України", про те, чи справді готова поїхати на два роки в село, про ще одного брата, про впевненість і ЗНО.
Все розповім, структурую і буду випускати системно. Все вчасно, все логічно, все поступово.

Самоізоляція. День 1

День розпочався об 11. Тривога замість будильника спрацьовувала вночі раз 5, вона ж розбудила і зранку. Причина здається у вчорашньому невдалому прощанні з усім від чого втікала, та хіба прощання бувають вдалими.

Це мій перший день самоізоляції. Сьогодні залишитись без людей не вийде. Тому, чомусь мені здається, що я обмежусь відмовою від телефону, інтернету, та не від людей.

Хоча, якраз від них я, напевне, і ховаюсь

11.48

Коли ти нікому нічого не винен, жити стає куди простіше. Тоді легше зрозуміти чого хочеш ти.

Прокинулась, вмилась, почистила зуби і поснідала.

Читала. Не хочеться мити посуд чи застеляти ліжко. Не хочу прибирати чи складати речі. Хочу просто думати.

Стало важко від власних думок, тому пішла до Марії.

___

До неї я завжди йшла коли не хотіла бачити людей. Коли втікала від проблем. Коли заливалась сльозами. Коли нетямила себе від щастя.

Постукала у двері. З думкою, от зараз повидурююсь аля «дай інтернет, бо помираю».

Та двері відкрила мені заплакана Маша. У її кроляти щось із координацією і воно ледь рухаючись наминало свій корм. Я спробувала кинути недоречний жарт типу «Якщо їсть, то жити буде», але здається його не оцінили.

В той час Маша, захлиналась сльозами.

Вони за моєї відчутності у 12 годин, вже двічі були в лікарні і судячи з Машиного червоного носа виплакали літри зо 3 літри сліз. Я намагалась її якось заспокоїти. Та це той випадок коли треба просто обіймати і кивати.

12 годин. І тут я зрозуміла, що поки нас нема життя триває. Хтось народжується і помирає поки ми спимо.

Там звідки ми ідемо також триває життя. Мене не лякало те що я можу пропустити, швидше сам факт, що воно триває БЕЗ МЕНЕ.

От егоїстка. Приборкала якось я себе.

Головне, щоб за мною просто сумували. Цього достатньо.

Ну в цілому Лаккі наче поправлялась, Маша наче заспокоїлась, тому я подумала, що там життя може вже тривати і без мене.

Повернулась у місце самоізоляції. Лягла на ліжко взяла Байдака і думала. Багато думала про відстані і зустрічі. Про почуття, тривоги, зради. В цілому нічого хорошого в голову мені не лізло.

14.00

О 15.00 я мала зустріти Антона на Галицькому. Тому зібралась і вийшла за межі ізоляції

Він майже і не змінився, якщо чесно. Як завжди смішно. Почуття гумору, це його основний козир.

Він ще покурив. Я із сміхом в душі згадала, як колись ходила з ним курити у школі.

Ми забрали паспорт. Довго шукали банк, щоб оплатити візу. Потім я чекала, поки він вистоїть чергу. Хоча це було навіть цікаво. Я дивилась на людей з телефонами. Вони розказували комусь на іншому кінці дроту, про техніку, погодні умови, хтось голосно вирішував проблеми. Які дивацтва. Гордо подумала собі я.

В цілому, не люблю чекати, але цього разу, це було не так складно.

Ми вирішили їхати до мене. Бо цей лінивець не захотів слухати екскурсію.

Провела я його через Площу ринок. Порозказувала йому спогади з місць своїх побачень. І пішли ми на зупинку. Прийшли до пішохідного якраз на червоний. І за законом підлості якраз приїхала моя маршрутка. Увімкнулось зелене і ми встигли перейти, як раз коли вона встигла поїхати. Карма.

Це нагода показати ще трішки коханого Львова, тому ми пішли до готелю пішки.

Почекали ми маршрутку, навіть досить не довго. Я підготувала бідолашного хлопчину до всіх специфік свого району.

Заходжу я в хол. Антон іде по-заду і тут мені на секунду здається, що я бачу Мар'яну. Але я не завжди вірю своїм очам. А ще вчорашній глінтвейн. Підходимо ми до вахтерші. Я дістаю Антонові документи, розвертаюсь і бачу Антона без обличчя. А поряд Мар'яну з подругами, які якраз забирають документи .

Ми привітались, вона мене поцілувала. Антона - ні.

Якби він не курив, це ті 5 хвилин, яких нам забракло, щоб встигнути на маршрутку. Або швидше знайшли банк чи просто черга була на одну людину менша. Ми б не зустрілись.

Для нього це було шоком. Він шукав пояснення. Думав як виправдовуватись .Чому так сталось.

А я знала одне, це був знак не для нього. А для мене.

Не варто знову лізти в життя людини, яка зуміла жити без тебе.

Для мене це не означало кінець спілкування. Просто тоді я зрозуміла, що більше ніколи не почну відносини з людиною, яка замінила мене кимось. Я не готова була заприсягтися. Та готова була змиритись з думкою, що більше жоден колишній не стане теперішнім.

Потім ми сиділи у мене. Прийшла моя мала з подругою ми говорили, сміялись, бавились ігри, пили чай та думав кожен про своє.

19.00

Я провела Антона. На вулиці так страшенно дощило. Під ногами ні сліду не залишилось від снігу. Ну як не залишилось. Болото, ще той слід. Набрала води, зайшла до Марії. З Лаккі все гаразд. Завтра поїду з ними в лікарню о 10. Маша сказала, що мене розбудить. І це була гарна альтернатива будильнику.

І я знову повернулась у свої чотири стіни. Тут так тихо. Це те за чим я приїхала трішки спокою і простір для думок. У цьому просторі від думок я і заснула.

Прокинулась близько 22.00

Нагріла воду, щоб митись і замість того, щоб здійснити задумане, перемірювала всі свої сукні під музику, яка у мене ще з часів придбання ноута.

От яке воно божевілля, коли танцюєш із жирною головою в улюбленому платті під забуті пісні.

З горем навпіл я таки помилась.

Помила посуд який зібрався за день. Чемно розстелила ліжко і взялась записувавти свій день.

2.00

Сусіди зверху знову дають про себе чути. Пішла з ними познайомитись. Сказали, що думали, що мене немає. Попросили пробачення і поки я дописую останні рядки на сьогодні, вони знову подумали, що мене нема.

3.41

Ну ось і все. Програма мінімум на сьогодні виконана. ЦЕ був мій перший день без інтернету.

Який я прожила, навіть не думаючи про нього. Це гарний засіб для спілкування, але сьогодні мені його вистарчало і без мегабайт.

А що буде далі?
Подивимось.

Залишилось 6 днів..

Система

Колись мені доведеться померти. І Вам, до речі, також. Прийдеться перестати дихати, та й серце припинить качати кров. Кажуть, це буде страшенно боляче. Кажуть, що життя пролитить перед очима. Але це, мабуть, брехня, бо сівдомість тоді навряд чи працюватиме.
Колись мені доведеться померти. І це щастя, якщо це "колись" прийде саме. Бо ж життя непередбачувана штука. Єдине що має в ній закономірність - це властивість закінчуватись. Кажуть наше життя - дві дати. Усе своє життя, ми знаємо лише одну. Святкуємо її. І живемо в неоголошеній війні з іншою.

Перед смертю, якщо говорити про природну смерть і навіть, якщо не про неї. Ми всі будемо боротись. Ми перестанемо чути, бачити, Наше серце буде робити останні удари. А ми все ще будемо боротись. Зараз, мова йде про агонію. Це передсмертний стан, коли мозок намагається ще врятувати у тілі, щось, що зоветься життям, а кожна клітина зайнята помиранням. Агонія закінчується з останнім ударом серця. А починається десь з першим подихом. Усе своє життя ми боремось. Це як забіг без чіткого старту і фінішу. Нескінченна гонитва, яка закінчиться, без переможців і переможених. Ми просто помремо.

Колись слово "смерть" викликало у мене комок у горлі і мурашки по шкірі. А потім одного дня я не змогла згадати "який то день сьогодні?". 

Життя іде за своєю системою, ми робимо перший крок,кажемо перше слово,ідемо в перший клас, потім перше кохання, перший урок,  перша пара, перша робота . А між цим ще сотні "перших подій". Кілометри пройдених доріг, сотні нових знайомств. Десятки пар зношеного взуття. Ми випили вже літри води і з'їли тонни їжі. Наші очі вже змінили сотні тисяч картин. Ми сказали мільони слів. Скільки думок прокрутилось в нашій голові. І якогось дня життя втомлене своєю повторністю активує режим "автопілот".
Далі буде...

Люди

Як казав Висоцький, "...я просто змию цей день". А якщо точніше, то цей і два останніх. Ця стаття мала називатись: "Історія Попелюшки" або "Яке воно, життя на даху? " Але сьогодні я розповідатиму про щось зовсім інше. Якщо хтось бачив моє останнє повідомлення на цій сторінці , то знає, що я побувала у цікавій мандрівці. Дорога моя вела високо у гори. А якщо, точніше то я їхала у Буковель. Про"екскурсію" Буковелем на сторінці " Travel".  А поки, моя історія. Історія про людські відносини, про ігри та їхні правила. Про ввічливість, лицемірство ну і трішки про гроші:)

Ерік Берн у своїй книзі "Ігри у які грають люди" дуже круто подає поведінку людей на прикладі ігор. Про цю книгу, я розповім на сторінці  Books. Ми самі не підозрюємо, або навіть не усвідомлюємо, що граємо в жорстокі ігри, намагаючись перемогти.  Насправді ж, ціна перемоги - це справжній програш.

Рано-вранці, 27 червня я взяла свою валізу і вирушила в дорогу. Їхала ми з Марією влаштовуватись на одну із самих староднавніх професій. Ні, не треба думати про щось непристойне. Ми їхали влаштовуватись офіціантками в один із найпрестижніших готелів Буковелю. 

Дорога потягом до Івано-Франківська, квиток на автобус до Буковелю, невеликий перевал в Яремче, трохи сну і ми стоїмо перед неймовірно гарною будівлею. Позаду мої обожнювані гори, шум гірської річки і будиночки, які без перебільшень родом із казки

Наша співбесіда тривала не більше 5 хвилин. За цей час ми встигли оцінити заклад. А барман встиг оцінити нас:)

Ми тілкьки натиснули кнопку виклику ліфта, який віз нас до нашого горища. Мені здається, що це була, та ігрова кнопка "Start" з якої і розпочалась гра. Правила якої я й досі не збагнула. 

Горище. Ні, я не перебільшую. Нас справді поселили на горищі готелю. Я зараз матиму гріх, якщо буду жалітись на умови. В розпорядженні персоналу дві душові кабінки, пральні машини, три туалети, праска ну і вид на все ті ж "казкові" будиночки. Щоб їх побачити потрібно було вийти на коридор і встати на вшпиньки, бо ці вікна були у стелі. І були це єдині вікна на цілому горищі, які відкривалися. У кімнатах не було вікон взагалі. Ми єдині кому пощастило мати два віконечка розмімом у кватирку.Правда цю перевару компенсував ліфт просто за стіною. Який нагадав про себе не один раз.

Ми переглянулись, але в цілому, були готові до гіршого, а ресторан, нам, таки, сподобався. Тому оцінивши тверезо ситуацію, ми готові були приступити до стажування.І поки ми спустились весь персонал вже облетіла звістка про львівських "невест", які приїхали влаштовувати особисте життя.

На поверсі, окрім персоналу, готелю живуть покоївки, працівники рецепшину і spa-зони. Тобто колектив на 80% складається з жіночої частини. Нашому приїзду зрадів лише 1% у цей відсоток входила лише сестра Маши, яка зустріла нас так радо, як не зустрічають гостей, навіть у  готелях "5-ти зірок". Нас поселили до неї в кімнату, тому ми отримали інформатира і єдину розраду в її лиці.  Ну і ще бармен, але не довго, бо ввечері,я не дуже вчасно зайшла в жіночий душ

Далі нас чекали години вивчення меню, зауважень просякнути "турботою". В цілому ми дізнавались багато нового. Навіть того, про що не хотіли б знати. Бо ж ми їхали до кінця літа на роботу, нас не попередили про графік роботи, який передбачав позмінний розклад. Нас не попередили, що літній майданчик, заради якого нас наймали, відкриється ще не скоро. А весь цей час, ми будемо завадою для офіціантів, які там працюють. Бо кожен клієнт, для них це додатковий заробіток, до не дуже великої зарплатні. Десь тільки під вечір нас відпустили. Ми прогулялись Буковелем, заспокоюючи одна одну: "Це лише гра. І ми маємо перемогти". Але нерви здавали. Тому ми повернулись на горище і до 8 години віддали свої тривоги сну.

 О 8 ми мали спуститись і допомогти з підготовкою столу. Тут, таки, ми нарешті  отримали пояснення. Це було справді пізнавально. Було трішки клієтнів. Нам показували вигляд страв, що дуже спростило вивчення меню. Здалось, що в'їдливі коментарі і цілковите ігнорування нашої присутності не мали жодного значення. Це був гарний і престижний заклад. І ми знали, що зможемо бути його гідним доповненням. А вечір в Буковелі крізь панорамні вікна дорогого ресторану здавалося дарує світу особливо дорого вигляду.

Ну що ж, про гроші. За ці два дні, я зрозуміла, що гроші дають людям волю. У всіх її розуміннях. Коли людині не потрібно зосереджуватись на гонитві за папірцями. Вони показують свої справжні потреби. Прислухається до власного "я" і вже оце "я", а не гроші керує їх сутністю. Готелю в якому ми працювали, можуть собі дозволити далеко не всі. Але ми не зустріли жодної людини, яка б хоч якось продемонструвала свою зневагу чи зверхність.

Такими роздумами закінчився мій перший день і розпочався другий. Вже ввечері після важкого дня, ми встигли насміятись і нажалітись між собою в кімнаті. 

А ранок став для нас підтвердженням того, що ми вміємо працювати. Бо нам, таки, давали завдання, які ми виконувли, ми розмовляли з адміністрацією, познайомились з новою зміною і зітхнули з полегшенням. Між виконанням завдань, ми повторювали меню, навіть здивували офіціантку, яка стверджувала, що його неможливо вивчити. Але перевірка продовжувалась і була вона вже не на професійні навички, а на моральну стійкість.

Та й зрештою, мені випала нагода потішити наших тестувальників. Післ 6 годин намагань довест, що ми "гідні", між тарілок  і стаканів я, таки, розридалась. 

Гру було програно. Це я зрозуміла, коли кухар вийшов на зал, щоб вияснити, що трапилось. Мені не вистарчило навчичок. Не так професійних, як моральних. Добру годину, я виплакувала всі образи і несправедливості, які потрібно було переступити, а я об них розбилась. 

І, знаєте, пори всі описи, розповіді перераховані вище, кожне слово цілковита маячня. Бо зрештою, я не готова була виносити чиїсь брудні тарілки і витирати столи. Я ніколи не боялась роботи. Але навіть всі гроші світу, не здатні змусити когось принижувати свою гідність. Тоді я вирішила, що повертаюсь додому.

Для тих закладів, які не знають, як звернути увагу відвідувачів, даю персональну пораду - "поставте пам'ятник заплаканій офіціантці".У найващі хвилини і не в найкращому вигляді я зібрала на собі купу поглядів. Співчутливих правда. 
Найгірше було повернутися назад у ресторан. Бо по-перше соромно. По-друге потішити своїм червоним носом усіх присутніх було дуже принизливо. Але іншого варіанту не було. Ми пийшли і ОБОГИ диво із чудес! Нас шкодували, співчували і відправили відпочивати. Так за відпочинком минув другий вечір який закінчився вечірньою прогулянкою.

День Конституції України став для мене днем, коли я зрозуміла що найголовніший закон у житті кожної людини - це обов'язок відстоювати свою гідність.
Вранці ми спакували валізи. Кнопка, яка розпочала гру її і гакінчила. Game over! Ми їхали переможеними. Але я закривала двері цього закладу з відчуттям цілковитої перемоги. Бо інколи вийти з гри - це програти комусь, але виграти для себе. 

Попереду нас чекала важка дорога додому. Підлий водій, який посадив нас на автобус, що їхав лише до половини шляху, але згодом ми зустріли водія, який витратив свою 10-ти хвилинну перерву для того, аби купити булочку і погодувати нею бездомну собаку. За ці два дні ми зустріли людей, які здатні на підлість заради грошей, але зустріли і тих, які маючи статки несли в собі добро. 

Цей світ повен людей, як хороших, так і не дуже. Але за ці дні, я зрозуміла одну найважливішу істину - десь між зароблянням грошей, боротьбою за місце під сонцем і  всіма земними благами, є щось, що не коштує абсолюно нічого, але вартістю перевершує найкоштовніші скарби світу... І назва цьому "щось " - ЛЮДЯНІСТЬ!