Дивний добрий край

У нашому дивному доброму краї, де усім довкола правила любов, росло багато квітів. Всередині міста була велика площа, вона була у повітрі, як дерево чи острівець, в галузі якого серед пелюсток квітів і рожевих ліан був захований фонтан. Про це місце знали лише ми з коханим. Воно було неподалік, просто за рогом від нашого дому.

Там завжди була ідеальна температура, дув лагідний вітерець, і не було такого поняття як "день" чи "ніч" – лише заходи і світанки. Ми працювали декілька світанків, і декілька заходів мали час на перепочинок.

Те, що на землі називають роботою, там звалось словом «праця». Щодня я ходила на працю, а перед тим заходила до фонтану. Там ми бачились з коханим, говорили про систему організації світу, пили воду з фонтану і їли фрукти, таких фруктів я не бачила на землі. Вони були не тропічні, не солодкі і вміру кислі. У нашому світі було вдосталь всього. Все було таким прекрасним і диним. Між повітряними острівцями стікали водоспади кришталево-блакитних енергій. Вони переливались різними барвами. У нашому світі ніхто не брав чужого, лиш дуже любив і шанував своє. У нас не було заздрості чи злості, ми створювали цілі світи. Творчість і була нашою пристрастю і ціллю життя.

Я працювала у майстерні, де планували земні дива шляхом небесного втручання. Вона так і називалася – «Центр Організації Дива». Там ми планували усі невипадкові зустрічі, раптові сюрпризи і приємні несподіванки. У мене була ціла команда дивотворців: у ній був буркотун-аналітик, моя імпульсивна помічниця і ціла команда ангелів, яка відправлялась на землю, аби ті, хто понад усе чекають дива, відчули легенький морозець по тілу, коли всі необхідні пазли стають в один ряд. А ті, чиїми руками диво має творитися, відкривали своє серце новому, несподіваному відчуттю. У нас геть не було рутини чи буденності, я любила свою роботу, команду, коханого і наш фонтан між рожевих ліан на розі праворуч від нашого дому.

Єдина проблема була у тому, що самі ангели не могли втілити диво – для цього потрібні були люди з відкритим серцем, готові чути і втілювати наші ідеї, адже відсутність одного пазлу може зіпсувати цілу картину.

Думка спуститись на землю закрадалась до мене двічі. Вперше, коли я захотіла відчути на собі смак земного дива. А той другий раз став вирішальним. Я зняла фартух і зайшла у майстерню Творця:

- Тато, чому люди не хочуть творити дива? - із дитячим тупотом і відчаєм запитала я.

- У світі, з яким ти працюєш, діють свої закони, - любляче відповів Творець.

- Але я хочу, щоб люди були щасливішими! Ми даємо їм стільки ресурсів! Чому вони не використовують їх так, як потрібно, через серце?

- У світі, з яким ти працюєш, діють свої закони.

- Я хочу піти туди, щоб розібратися.

- Ти можеш туди піти, але у світі, з яким ти працюєш, діють свої закони.

- Але я точно, точно зможу їм допомогти! Впусти мене на землю.

Творець важко зітхнув і співчутливо подивився на мене, а потім мовчки написав щось на папері.

Я стояла нерухомо, але із впертістю і легким тремтінням у колінах.

- Тримай, твій квиток на Землю. Але повернутися ти зможеш, лише коли сама знайдеш квиток додому.

Я підстрибнула із захватом, а мій щасливий виск чули у всіх майстернях і просторах нашого доброго дивного краю. Я навіть не попрощалась з коханим. Просто не прийшла на наш захід сонця, а зібравши свої креслення стрибнула у перший вагон до Землі. З думкою що я скоро повернусь і неодмінно зроблю найфантастичніше диво у всіх світах, бо матиму свою земну команду.

І ось уже багато втілень, багато днів, годин і років я мандрую світом в пошуках того доленосного квитка додому, сумую за коханим і за нашими ліанами. Я вже й забула, чому опинилась тут, і чому просила у Батька той квиток.

Можливо я живу своє останнє втілення і після нього з гордістю повернусь додому, зайду у місце вселенської любові, розповім своїй команді про дива, які трапились зі мною цією земною дорогою. У їхньому світі мине лише мить. Я буду розповідати коханому про земні радощі, пустощі і тугу. Про втіхи, що не мають смаку і зовсім не як вода із нашого фрнтану. Мабуть я складу свої повноваження і більше не чіпатиму людей своїми планами та проханнями створити диво. Садитиму дивні квіти у нашому дивному саду.

А поки моя земна мандрівка триває, поки болять усі ці шрами і рани, що їх зазнала моя душа за сотню земних втілень. Поки тисне в грудях і завжди закінчується вода вдома, поки достаток – це обмежена кількість ресурсів, і на землю приходять зими, я маю визнати – у цьому світі й справді панують свої закони. Люди у цьому світі якісь геть нестерпні, а диво, диво – це лише миттєва радість, яка з'являється і зникає на фестивалі людського болю, поразок і втрат. Можливо у цьому світі навіть немає любові, часами я просто тихо радію, що захопила її в мішечку з собою.

І пробиваючись своїми прагненнями крізь час і простір, крізь усі клопоти, помилки і турботи, я лечу душею в наш дивний добрий край, щоб хоч якось розбавити земну тугу і сказати лагідно коханому:

- Я затримаюсь трішки на роботі, але вже зовсім скоро буду вдома.