Відчайдушна самотність

Інколи мене огортає неймовірне відчуття самотності, особливо у великому місті, особливо під вечір, особливо коли приходить осінь. Тоді я піднімаю голову і шукаю Полярну зірку. Її світло таке далеке і яскраве, його не гасять вогні нічного міста, не засліплюють інші зірки і не дістають всі наші земні турботи. Коли знаходжу - замовкаю, вдивляюсь в далечінь і до мене повертається оте магічне відчуття дому, а тоді знову іду підкорювати земні простори.

Та цього разу зірки не допомогли, думаю, це через ретроградний меркурій, тому я поставила все на паузу, зібрала речі і вирішила що їду додому, сюрпризом. В батьків срібне весілля, в Києві все дістало та ще й нічна дорога блаблакаром, завжди мала особливу властивість - лікувати від нудьги. Знайшла блаблакар, телефоную шоферу:

- Скажіть, будь ласка, ви водій чи перевізник(інколи перевізники викладають поїздки, як водії, пишуть що звичайна машина, а там цілий бус - бізнес в них такий), бо мені конче треба цієї ночі поспати?

- Перевізник, але для тебе, сонечко, дам не одне сидіння, а два, спи собі скільки хочеш!

- Ну дивітся, бо я дівка гонорова, якщо не буде два сидіння, будете мати відгук на три сторінки.

Машина прибувала о 4.50 до Львова, о 7.00 починають ходити маршрутки додому(до Сокаля) , думаю - поп'ю кави десь в центрі і як тільки розвидниться, поїду вітати батьків.

Сцена 1

Окраїна Львова, на годиннику 4:00

Відкриваю очі, бачу за вікном King Kross Leopolis(розважальний центр майже на виїзді зі Львова) вскакую як перелякана, кажу до шофера:

- Чому ви мене не розбудили в центрі?

-А я не їхав через центр, я по окружній заїхав

- Але ж зараз поїдете? Правда? - жалісливо, майже без надії питаю

- Ні, сонечко, я зараз на Франківськ

- Приїхали! - пробормотала я. Спросоння збираю речі і виходжу на вулицю. Холод нереальний, все закрито, беру телефон викликати таксі, телефон розряджений. Про себе посміхаюсь, ставлю наплічник і сумку на лавку і з посмішкою замість гугла, викидаю в простір.

- Окей, простір, я тобі довіряю!

Піднімаю голову в небо, зірок не видно - клятий Меркурій:)

За секунду бачу поряд з собою хлопця років 20, який також приїхав цим ж блаблакаром, але встиг вийти поки я ще спала і нервово розбирається де він, курить і копає із злості смітники, промовляючи про себе загадкову мантру із матюків, прокльонів в сторону водія, я ж досі зла на Меркурій, раз ми на одній хвилі, підходжу і питаю:

- Тобі в центр?

- Майже, на Чорновола

- Давай візьмемо таксі

- Давай

- В мене розряджений телефон, замов, будь ласка

- В мене немає інтернету

- Клас - майже істерично піднімаю голову в небо.

Ми починаємо згадувати номери. Безрезультатно. Поряд з дорогою, на виїзді стоять машини, я звертаюсь до свого нового попутника і прошу збігати запитати чи це бува не таксі, а сама гонорово, на правах леді сідаю на лавку і закладаю ногу на ногу, щоб хоч якось зігрітись.

Виявилось таки таксі та й ціна яку вони назвали, не коштувала стопітсот грошей, то ми й приймаємо рішення їхати. Мій герої, відкриває мені дверку на заднє сидіння, сам сідає спереду, в машині Пономарьов співає" Я люблю тільки тебе"

- О, шофер, яка музика, давайте я вам заспіваю, а ви нас задурно завезете)) Обертаються обидвоє: шафер із здивуванням, попутник із захватом.

- Ше шо тобі зробити?

Думаю: - мовчи дівчино, а то будеш ще пішки йти! Але що не кажіть, а львівськи таксисти, то є львівські таксисти. Потішився що похвалила його музику і зробив голосніше, музика стає трошки жвавішою , підтанцьовую. В машині тепло, шо ше хотіти.

- Ти чого така весела з самого ранку? - питає шофер

- Та я завжди весела, а так, то ще до батьків їду, срібне весілля, роблю сюрприз.

- Давно вдома не була ? - питає попутник

- Та десь пів року, а ти чим займаєшся, до речі? - з таксі розрулив, то думаю, гарно було б хоч познайомитись

- Та чим попало! - багатозначно відповідає мій герой.

Думаю, клас, тепер буду знати, що відповідати на такі питання.

Підїжджаємо в центр, прощаюсь з своїми ранковими мужчинами і заходжу в цілодобовий генделик. Коли жила у Львові інколи ходила туди працювати, бо там завжди є інтернет, тепло і купа історій, які тільки бери тай записуй. З дня коли я працювала там востаннє минуло більше 2 років.

Сцена 2

Нічний генделик

Тепле світло, висять гірлянди, зліва на диванчику спить, якась старенька бубуся. Шукаю поглядом свій столик, останній біля вікна - найкращий оглядовий майданчик, для пошуку нових історій. Пам'ятаю, як звідти 2 роки тому спостерігала картини розствань, сварок, зізнань, п'яних дебошерів і як саме туди, до мене підсіла пара туристів з Києва, що приїхали до Львова на екскурсію і заблукали. Ностальгія. Іду до столика і ловлю на собі погляд жінки, яка сидить столик перед моїм. Навпроти неї чоловік, маленький худощавий, сидів спиною до мене і аж обернувся, щоб зрозуміти чому стихла його співрозмовниця і куди вона так загадково дивиться. Проходжу повз них, кладу речі за останній столик і йду робити замовлення, коли повертаюсь, не можу зрозуміти чому вона на мене так пристально дивиться, але мене ж то навчили не відводити погляд, дивлюсь прямо у вічі і із посмішкою кажу:
- Добрий ранок - у відповідь лише багатозначний кивок, такий як у заповільненій зйомці, так наче я все і без її слів знаю. Але я ж то не знаю, проходжу повз, сідаю за свій столик.

Вона обертається і грубим прокуреним голосом каже:

- Транзитом?

- Можна і так сказати

Обертається далі за свій столик і розповідає щось своєму худощавому супутнику, на столі стоїть дорогий алкоголь, і жінка і її друг п'яні в зюзю. Розмова про вищі матерії світу цього, я нагострила вуха і тихенько снідаю. Не можу зрозуміти, що вона тут робить. Жінці близько сорока, накачані губи і нарощені нігті, кавказька зовнішність і дуже елегантний одяг. Згадую лекцію по маркетингу і класифікацію жінок ( є домашні дівчата, є кар'єристки, є авантюристки, є кокетки, а є рокові жінки. Коли лектора запитали хто такі рокові жінки він відповів - кокетки, яким вже пізно кокетувати). Засміялась, стало соромно, подумки попросила пробачення. Як тут жінка повертається до мене і запрошує сісти до них за столик і я безроздумно, беру своє горнятко, закидаю ногу на диван, сідаю поряд і завмираю в очікуванні - що за історія вийде цього разу?

Жінку звати Еріка, їй 39, свого знайомого вона не представила, але він скулившись від дози алкоголю яку в нього залила Еріка відчайдушно вникав в наш діалог. Еріка має салон краси і свою лінію одягу, купує у Львові квартиру, а сама ж з Казахстану, до того жила в Києві, має там кота.

Питає, що тут роблю, відповідаю, що приїхала до батьків на Срібне весілля, на що чую в свою сторону грубу лайку і купу незрозумілих коментарів, прощаюсь і сідаю назад за свій столик.

- Ты чего обижаешься?

- Думаю, ми вже поговорили

Еріка, заводить очі встає і іде купувати ще алкоголю своєму другу, пританцьовує затинаючись і незграбно намагається звабити свого друга. Він підходить до неї і вони разом виходить на перекур. Мені ж час вже їхати додому і я починаю помаленько збиратись, як тут з перекуру їх повертається троооє. Троє, пили вони - а в очах троїться мені. Цей худенький чоловік, покликав ще свого знайомого і тепер вони святкують життя троє.

- Ну ні, я не можу цього пропустити - кладу речі і починаю далі дивитись в телефон, а сама ж слухати і розмісковувати, про що може бути ця історія. Еріка частує вже двох. На що вони у відповідь їй пошлі жарти і свої вуха, бо чують, що Еріці конче треба виговоритись. Через хвилин 10 мене таки починає нудити і я вирішую йти, як тут Еріка встає і сідає за мій столик і починає бажати мені щастя, процвітання і щоб всьо в мене було ах"""но. Я розчулена такою ніжністю, питаю її:

- Слухай, а що ти взагалі тут робиш?

- Живу детка. Я получила гражданство. Теперь я укриинка

- Ні, тут що ти робиш?

- Сижу

Яснопонятно, я зрозуміла, що своїх відповідей не отримую, але кажу:

- А давай в інстаграмі подружимось, у тебе є інстаграм? - вона бере телефон і знаходить свою сторінку, а потім встає і виходить на вулицю за нею ж і той другий чоловік, що прийшов недавно. А той маленький і щупленький підходить до мене і кажу:

- Мала, ти пробач ту бабу, чи то мужик, я не знаю. Я не з нею, я просто таксист.

У мене в голові пролунав звук битого скла. Ну все з мене досить! Здається треба просто визнати, що я не знаю про що ця історія і вона зовсім не весела.

Сцена 3

Сюрприз вдався, прийшла до мами на роботу з букетом квітів, пообіймала всіх. Щоб пообіймати блудну онучку - з села приїхала бабуся(матеріал про бабусю надсилала). Сестра також приїхала щоб в день створення нашої сім'ї. Я зібрала всіх за чаєм, а сама стала на самому видному місці і почала розказувати про свої пригоди. Для них мої історії справжнє шоу, бо емоцій я ніколи не жаліла. Показую як попутник копав смітника, показую вираз обличчя таксиста, розповідаю про Еріку і її п'яні незграбні танці.

Але я не могла зрозуміти найголовнішого - про що зрештою ця історія? Заходжу в інстаграм і згадую, що маю ж ногового фоловера. Відкриваю профіль, а там відповідь на моє питання. У статусі еріки був дуже промовистий і багатозначний підпис: "От чувства одиночества,я свою жизнь заполняла не нужными людьми!#киев"

І в той момент я зрозуміла, що всі ми часами трішки Еріка. Ми впускаємо в своє життя непотрібних людей, займаємось непотрібними справами і в результаті живемо пусте і непотрібне життя. І в той момент, варто тільки роззирнутись і ви побачите когось з тих, хто безмежно любить вас просто за те, що у ваших жилах тече кров.

Присвячую цю історію 25 річниці з дня одруження батьків, а вам бажаю, щоб меркурії не були ретнроградними, люди поряд були важливими, а Ви просто щасливими

Щиро ваша, Душа Мегаполісу