Розділ 2. Частина 3. Весни бувають вчасними

Не всім доступна така функція, але це мій світ і тут можна так, щоб прокинутись одразу весною. Весною 2018-го

Тієї весни ми готували великий Форум Новобудов. Я жила у затишній квартирі із Віками(їх справді було дві), Беном і Сашком. Наша квартира була дуже тісною, але там було тепло, була гаряча вода і люди, які колись були частиною моєї історії і повернулись у дуже слушний період. Віка з якою я жила в кімнаті - була моєю однокласницею, тієї, з якою ми бачились у день, коли почався Майдан. Коли ми були в 10 класі - Віка замутила з Беном і так зав'язалась ціла низка подій, яка змінила і моє життя. Та давайте, таки по-порядку.

Віка з тих героїнь, про яких любо писати: великі гарні очі, дуже щира і широка посмішка і заразний сміх. Серйозно, коли Віка сміялась - не засміятись слідом за нею, було не те, що гріхом, радше ознакою відсутності слуху. Віка завжди сміялась так дзвінко, що хочеш, не хочеш, а ідеш розпитувати- що там такого смішного? Вперше їх з Беном я побачила на День Святого Валентина у 2012 році то був наш десятий клас. Їй дуже личив той хлопець. Вона така низька хрупка і ніжна, він високий широкоплечий і з бородою. Ніс за спиною гітару. Ми перестрілись випадково на вулиці і я подумала, що це напевно і є щастя. Знайти когось, хто так сильно пасує тобі... по зросту. Бо я була дуже високою і мені траплялись тільки якісь курдуплики.

Я не знаю, як розвивалась їхня історія, але вже в одинадцятому класі - Віка була не з Беном. У Бена була молодша сестра, також Віка, яка жила в сусідній кімнаті, ми з Віками дружили із першого курсу. Віка з сусідньої кімнати була досить прагматичною, чітко знала де її особисті межі і могла їх коректно відстоювати. Мені завжди подобалось її довге пряме і шовковисте волосся, воно було прекрасним, навіть коли перетворювалось у каре. Ще в студентські роки, ми мали традицію - збиратись разом і називати ті дійства ночівлею. Ми разом обговорювали вдалі і невдалі стосунки, сміялись і плакали. Бачились в студентські роки рідко, але кожного разу по-особливому смачно. А потім опинились всі під одним дахом. Це був як епізод із серіалу "Друзі". Ми мали роботу і боролись із рутиною, ми пригощали одна одну вечерями і разом ділили ранкову каву. Віка, що була моєю однокласницею, стикнулась із життям найпершою. Ми всі свого часу приходимо в школу життя і вчимося бути тут добрими учнями.

Я опинилась в тій квартирі випадково і прожила там три місяці. Якось прийшла з роботи і нікого не було вдома. За вікном тоді ще падав пухнастий сніг, в квартирі було тепло. Я набрала ванну і запалила свічки. Зробила собі зеленого чаю і дивилась як падає сніг. Він падав дуже тихо. Мені було досі легенько за 20. Чи є в житті можливість, дотягнутись до себе рукою, ніжно вкласти себе спати і укутати теплими обіймами? А потім прокинутись весною.

Я вийшла на кухню і глянула у вікно, все було таким зеленим, Львів вже не спав. Він рано прокидається. Заварила каву і пішла фарбувати стрілки. Вклала локони і взула підбори а потім граційно пішла на роботу. Життя виглядало доречним. Труднощі здавались переборними. Мрії здійснювались тихенько. Я булащасливою, навіть думати не хотілась що цього всього могло не бути.

Діма поїхав в кінці лютого назад у Францію, я вистрибнула з його машини на окраїні Львова, день перед його від'їздом і годину ішла додому пішки. Набрала Іру, ту з якою познайомилась на Новий Рік:

- Іра, ми знову посварились. Він сказав, що з моїм характером я буду все життя сама.

- Надя, кого ти слухаєш?

- А якщо це правда? Якщо я справді буду все своє життя сама?

- Заспокійся, тобі треба поспати. Добре що ти нікуди не поїхала.

- Та я не наважилась би все покинути

Покидати, насправді, було нічого та все ж коли в твоєму житті нема за що триматись, завжди буде щось, що триматиме тебе. На наступний ранок після від'їзду Діми, я сиділа в кабінеті керівника і говорила що звільняюсь. Що втомилась. Що я більше не хочу цим всім займатись.

Він закрив двері, сів напроти мене і сказав мені слова, за які я все життя буду йому вдячна:

- Я тебе нікуди не відпущу. Я вклав в тебе надто багато душі, щоб зараз тебе відпустити. Іди додому одягнись і нафарбуйся і приїзди на Арену Львів.

Подекуди, нам треба відчути себе приналежним, до чогось великого, щоб сховати свою власну мізерність. І я сховалась ще на трішки, але добре знала, що дорога покличе знову.

Наступні декілька місяців я багато працювала. Майже не спала і не їла, прокидалась о 5 і лягла за північ. Ми готували Форум, велику потужну подію на Арені Львів. За два місяці підготовки я схудла, набралась хамства і впертості. Почала вживати алкоголь і зловила зірку собі на лоба.

Кожного тижня в офісі була нагода, щось відсвяткувати, згодом свята з'являються кожного дня.

Одного дня напідпитку я не змогла відкрити двері, Віка, що жила в кімнаті навпроти вийшла в коридор і запитала:

- Надя, який день поспіль ти приходиш п'яна?

Мені не було чого відповісти. Причини, щось відсвяткувати знаходились знову і знову. Якось я прокинулась вранці в гуртожитку в своєї подруги із відчуттям такої огиди до себе, боліла голова і було сухо в роті. Не хотілось дивитись навіть у дзеркало. В такі моменти я чомусь завжди згадувала Астронавта. Я пішла навіть не попрощавшись. Йшла повільно із якимось таким щемом на серці. Невже це те життя, якого ти хотіла? Я підійшла до свого відображення у вітрині і побачила майже бездиханне тіло, але я не зупинилась. Продовжила витиснути з себе останні соки. Змінила раціон і прибрала звідти ще м'ясо. Кожного ранку записувала сторі з ранкової пробіжки, а ввечері просто падала без сил.

Та я робила це все заради великої ідеї і причасності до великого. Я стала лицем рекламної кампанії і мала купу нових обов'язків. Подія тривала три дні