Розділ 2. Частина 2. Француз або наше перше дежавю

Я можу нескінченно довго робити декілька речей: копатись в собі, дивитись як миготять гірлянди, горять свічки і розповідати історію про цей роман.

Історії, що тільки розпочинаються прекрасні тим, що ти не знаєш, що тебе чекає. Все таке незвідане і чисте. Недолік цих історії, що саме у них ти приносиш найбільше очікувань, дитячі травми, надмірний романтизм і драму(свою власну драму).

Француза звали Діма і був він не дуже французом. У Діму я не закохувалась, мені радше подобалось бавитись із ним у гру в якій він мене завойовує, а я, то вліво, то вправо кручу носом. Від Діми завжди пахло цигарками і дорогими парфумами. Не люблю запах цигарок, але йому він дуже личив. Наша з ним історія була дуже романтичною, драматичною, травматичною і розпочалася одразу після Остапа.

Як і належить ліричній героїні, того вечора я сиділа у кав'ярні і читала книгу. Був грудень 2017-го. Я жила у Львові і орендувала кімнату у бабулічки. Її звали пані Яна, та в моїх історіях вона назавжди буде бабулічкою, яка приютила мене тієї холодної зими, варила суп з перловою кашею і забороняла мити посуд миючими засобами, тільки содою! Ну і застерігала від чоловіків. Мовляв, всі вони пси. Хоча одного вечора, Пані Яна зізналась, що була б не проти, якби до неї залицявся Трамп. Вона не хотіла мене брати до себе жити, бо звикла до власної власної самотності, тай не хотіла, щоб сусіди думали, що вона тепер має багато грошей. Я була її першою і, мабуть, останньою квартиранткою.

Пані Яна була старою самотньою жінкою, яка в молодості закохалась в одруженого чоловіка з яким у неї не склались стосунки, а потім паралізувало її маму і вона вирішила присвятити своє життя їй. Одного вечора вона розповідала мені, як багато мала залицяльників і як обрала вірність тому, з ким не могла бути разом. Казала, що багато подорожувала і з теплотою згадувала своїх подруг, яких одна за одною відправила на той світ. У пані Яна у її 76 і досі були залицяльники, вона мала професора, який полював на її серце. Але взаємністю йому жінка не відповідала, скидаючись на свій вік. У вечір коли я приїжджала від пані Яни, я взяла з неї обіцянку, що вона сходить на рандеву до того надокучливого професора. Вона сором'язливо погодилась..

Озираючись назад - на наш спільно прожитий час, згадую як вона бідкалась на все у світі, але в той ж час світилась. Є люди, які мають властивість світити - у будь-яких життєвих перепетіях. Пані Яна була саме такою. Вона не мала дітей, зрідка її навідували племінники, ледь дотягуючи від однієї пенсії до іншої - вона умудрялась купувати вафлі на фруктозі( бо мала цукровий діабет) і дві штучки відломувати мені.

Одного дня я зникну на декілька днів, без попередження, пішовши з головою у свої любовні перипетії, а вона буде через це перейматись, зайде в мою кімнату, на столі буде лежати паспорт, вона його відкриє і зрозуміє, що все не просто так. Нам всім приємно, подекуди, бачити на шляху знаки, які додають змісту нашим рішенням. Такі, як маленька підказка від Бога, який скаже: все окей - ти зробила правильно. Десь таку підказку одного дня отримає і пані Яна. Бо моє прізвище буде для неї не просто набором букв. А дівочим прізвищем її мами.

Та це буде згодом, а поки - поки, була та зима. Зима 2017-го, кінець року, було дуже холодною. І кімната була, також, холодною. Тому, замість того, щоб іти ввечері додому, я ходила в кав'ярню, брала чай і дуже довго сиділа обмірковуючи те, яким буде моє життя. Коли тобі трішки за двадцять - тобі дуже легко мріється. А згодом з'являється хтось, хто обрубує тобі крила. Ненавмисне. Просто чоловіки вміють так: або давати, або забирати крила. Особливо тоді, коли тобі легенько за двадцять.

Діма підійшов до мене, коли я була з головою у книзі. Просто запитав що читаю і я почала розказувати йому про книгу, а згодом і про все, що прожила за 21 рік: чим живу, де працюю, чим переймаюсь, що, як і де їм. Кого любила, з ким розійшлась, все як навчив тато - чесно, як на сповіді.

Діма говорив мало, просто багато слухав і підтакував. Не сказав про себе нічого. І я особливо не питала. Одразу того ж вечора запросив зустріти новий рік з ним і з його друзями. Новий рік мав настати вже через декілька днів. Ми(я) говорила години три. Аж поки працівники кав'ярні не перервали мою душевну сповідь, про пошуки сенсу, життя і всякі такі дурниці. Діма, вирішив провести мене додому, та щей того вечора вирішив, що раз він слухав, мої теревені цілий вечір, то може мене й одразу поцілувати. Ні одного, ні другого - я не дозволила, бо я дурненька, звичайно була, але роль загадкової героїні з мене ніхто не знімав, тож я у не відчайдушно грала. Пройшла з ним максимально безпечну відстань і сказала, що далі йду сама. Номер телефону, також не залишила, тільки нік в інстаграмі. Думаю, хай почитає мої пости. Що ж, я даремно їх пишу, чи що. Він був трішки вибитий з колії, але гідно прийняв мої правила.

Я повернулась дуже пізно і світилась. Жінкам, часто потрібно щоб їх просто послухали. Так, ми відчуваємо, що комусь до нас є діло, щоправда, інколи ми забуваємо ставити правильні питання, але ж це вже інша історія. Того вечора я просто світилась, бабулічка це помітила і явно занепокоїлась.

- Надя, я вас дуже прошу, ви маєте бути дуже обережні.

Я запевнила її у тому, що все гаразд і в тому, що маю голову на плечах. І відправила спати. Сама ж швиденько зайшла в інстаграм перевірити чи, бува не намалювався там мій новий кавалер. Нових активностей не було. Ні того вечора, ні на наступний ранок.

Тієї ночі мені снились мої безтурботні дівочі сни. А потім настав новий день. Я швиденько вистрибнула з ліжка, поклала одяг на обігрівач і побігла вмиватись, а потім одягнувшись в теплий одяг побігла на роботу.

Кімната в якій я жила була справді дуже холодною. Там був диван, пічка, або як кажуть в нас на Заході України - піколок, а посеред кімнати стояв стіл і 6 стільців. Поряд із стіною, старий сервант із книгами та святковим посудом, а з самого вершечку, як вишенька на торті був самовар, який мені було категорично заборонено чіпати, а ще приводити додому гостей і як я вже писала раніше - мити посуд миючим засобом. Ну і щоб бути відвертою в своїй сповіді, маю ще вам у дечому зізнатись. На стіні моєї першої в житті власної кімнати, яка коштувала 500 грн в місяць, був справжній радянський ковьор і мені то дуже подобалось. Поверх нього я почепила гірлянду, а просто поряд з дивном поставила обігрівач.

Наближався 2018 рік і я планувала поїздку додому. Це вперше мені так хотілось додому. Попереду був день народження сестри, а там і свята. Цей рік забрав у мене дуже багато. Надто багато, щоб під кінець турбуватись про якогось чоловіка, який навіть не може прочитати пости, які я так старанно витягую з свого серця і випускаю в світ, як символ свого шляху і таке всяке інше.

На роботу я ходила із задоволенням, у мене був свій персональний офіс. Це була моя маленька святиня. Компанія в якій я працювала швидко розширювалась і для відділу маркетингу, в складі якого була я, зняли окремий офіс і ми переїхали від відділу продажів.

Цей офіс був, як квартира. Там була кухня, ванна, диван, камін, великі вікна і високі стелі. Інколи в підїзді лежали наркомани, а під обід - кохались сусіди. Вони кохались так гучно, що інколи здавалось, що там не акт злиття двох тіл, а справжнісінький обряд екзорцизму. До речі, подейкують, що в тому офісі жив домовий, який періодично захлопував двері у вбиральню. Але я не боялась. В тому офісі було все, що мені потрібно, а найголовніше - там було тепло.

Через трішки, від переїзду, відділ маркетингу почав розсипатись. Частина людей - ішли у вільне плавання, дизайнерка завагітніла і готувалась до народження дитина, а шеф, майже не бував у себе, тож я мала свій персональний офіс, ключі від нього, можливість вмикати опалення на всю і діставати по шапці від шефа з криками:

- я комуналку буду з твоєї зарплати платити. 

Мені не подобається його крики, але я до них звикла на минулій роботі, тому приймала це за належне - люди, які мають більше влади - кричать.

Поряд з офісом був заклад де готували смачну і дешеву пасту, такі собі макарони, які поливались кетчупом, притрушувались кукурудзою і зверху був омлет. Я часто там обідала і того дня, пішла туди також. Його присутність я відчула одразу як зайшла, тому вирівняла спину і кокетливо посміхнувся. Він сидів там і чекав на мене.

- Ти всім розповідаєш де і коли тебе можна знайти?

Я не показала здивування, бо це б похитнуло корону на моїй голові(тоді корона - ще була в моді і символізувала львівський гонор)

-Ти не підписався на мій інстаграм - одразу із докором почала розмову

Під час вечірньоїї розмови з Дімою я сказала йому на якій вулиці працюю і що на обід їм пасту і він просто знайшов ту кав'ярню. Це було не дуже складно. Хоча не знаю, бо я її не шукала, мені те місце просто показали і якось лінь було шукати щось інше.

- Я не дуже люблю ті ваші віртуальні світи. Живе спілкування краще ж.

Таки спілкування було чудовим. Ми сиділи близько години, поки на роботі не помітили моєї відсутності. Я попрощалась, він ще раз запропонував разом зустріти новий рік. Я відмовила і сказала, що їду додому. Що для мене це дуже важливо. Але цього разу вже залишила номер телефону.

- Ти знаєш, у мене щойно трапилось Дежавю, так наче ми вже сиділи тут раніше. 

Я засміялась, не знала, що дежав'ю трапиться у нас ще не один раз і не тільки у нього, у мене теж. 

Він знову спробував мене поцілувати, а мені стало противно, що в моє поле хтось намагається так різко вторгнутись, хоч маю зізнатись, мені дуже лестила ця його імпульсивна увага. Я прийшла в офіс і не могла прийти до тями. Було страшно і приємно. Далі відбулось те, що мене зовсім вибило з колії. Я взяла телефон і в той момент прийшло смс:

-Чекаю завтра в той самий час, в тому самому місці. Відмовки не приймаються, я взяв телефон в перехожого, так що дзвонити немає сенсу.

Ну я і не збиралась, бо це вже було надто.....дивно. Пахло детективом чи триллером, де в кінцевому результаті, головну героїню повинні вбити. Ну або дуже мильною драмою, де під кінець всі одружуються і грає романтична музика. Завтра вранці, я вже маю бути вдома. Заспокоювало те, що я їду зі Львова. Було таке відчуття наче мене ставлять в дуже безвихідне становище.

Телефон пікнув знову. Смс було відправлено вже з іншого номеру:

- Спроба 3. Чекаю завтра в той самий час, в тому самому місці. Відмовки не приймаються, я взяв телефон в перехожого.

Це було взагалі не смішно. По-перше, де друге повідомлення, а по-третє... що?

Робочий день закінчився і я йшла додому з відчуттям наче за мною слідкують. Було дуже страшно, в одну секунду із своїх рожевих ілюзій я опинилась на землі. Я показала якомусь незнайомому чоловіку де працюю, пів дороги до свого дому, номер телефону і взагалі, якщо мене мають вбити, то це дуже непідходящий момент, бо я ж така юна ще. Зайшла в інстаграм - підписки, все одно, не було. Надіє, куди ти влізла?

Я зібрала речі і вирішила - завтра вранці їду додому. Вранці, ще до світанку пішла в гуртожиток і віднесла Остапу всі його подарунки, які при переїзді не встигла залишити. В кімнату не заходила, лише залишила на вахті. Вийшла з гуртожитку, на вулиці якраз світало. З горбочку було видно, як прокидається Львів і я пішки пішла на Вокзал. Дорогою зайшла до свого шефа з дружиною, занесла їм якісь маленькі подарунки, а потім видихнула.

Це вперше я так хотіла додому. Мене чекали дні в теплі, безпеці і радості. У сестри був день народження і я нарешті познаймлюсь з її новою подругою. Коли я пішла від Остапа, то спершу жила в гуртожитку у сестри. Два тижні ми спали на одному ліжку і кожен раз придумували як провести мене через вахту. Кожного ранку я виходила на роботу і ввечері не знала, чи потраплю в кімнату, але кожного разу все вдавалось. Я навіть пробували знайти кімнату, щоб жити разом із сестрою, це був сусідній гуртожиток, поряд із тим в якому ми жили з Остапом, але я наважилась на свої перше доросле рішення - я виросла з гуртожитку і хочу жити сама! Та і своєї кімнати у мене ніколи не було. Я завжди жила з кимось, спочатку завди ділила ліжко з сестрою, потім кімнату з сусідкою, потім ми одразу з'їхалися з Остапом.

За час поки я жила в сестри, я багато переосмислила. В дитинстві я ніби її не помічала, вона ж казала, що завжди хотіла бути схожою на мене. Багато прекрасного нам в житті дається авансом і подекуди, щоб оцінити це, варто опинитись у скруті. Я плакала ночами і майже не їла. Пила заспокіливі і майже не говорила, а вона була поряд. Не висипалась і готувала мені їжу, підтримувала і обіймала. Багато в своєму житті і ми справді пізнаємо через горе втрати чогось одного, щоб інше засвітило новою силою. Тих два тижні, що ми жили разом із сестрою, залишаться в пам'яті кожної з нас, бо вже зовсім скоро життя поведе нас кожну своєю дорогою і на відстані у сотні кілометрів, ми будемо згадувати ті тижні, як наш маленький острівець на якому ми стали сестрами не просто тому, що маємо спільних батьків, а тому що у світі немає когось ріднішого, ніж той хто тримає твою руку, коли тобі найбільше темно.

Я прийшла на Вокзал, знайшла електричку на Сокаль, сіла і довго дивилась у вікно. Від нашого розриву з Остапом пройшло два місяці. Мені було важко собі зізнатись, що без стосунків мені краще ніж у них. Я знову почала писати, говорити з людьми і пішла на танго. Почала вести щоденник і робити свої, перші несміливі кроки в житті. Та були ще важкі вечори, коли я мала надію, що він прийде і забере мене назад. Додому. Що все буде як раніше і хоч раніше, було важко, але віра що все може налагодитись, легеньким вогнем ще горіла в моєму серці. Дорогою я багато думала, про те, чи потрібен мені той новий роман з Дімою, куди мені рухатись далі і про те, яким був цей рік. Саме завдяки Остапу я вперше побувала за кордоном, пройшла в Академію Журналістики, яку успішно покинула, змінила три роботи, навіть та на якій я тоді працювала з'явилась завдяки тому, що він домовився мені про співбесіду із своїм другом. Моїм теперішнім шефом.

Мої роздуми перервав хлопець навпроти. І із свого світу роздумів я виринула назад, у брудну електричку і побачила спершу грубі пальці, потім руки, що були в рукавицях, таких, де пальці відкриті, кінчик змальованого олівця, а тоді портрет, дівчини, що дивилась у вікно:

- Це ти - сказав хлопець.

Я придивилась і просто оніміла від краси. Решту частини дороги ми просто проговорила, з електрички мене зустрів тато, а вже через декілька годин починалось святкування.

Ми святкували скромною компанією, було дві Оксаниних подруги, я і батьки, Оленка та Андрій. Одну подруг я знала, іншою була Іра, про яку вже другий місяць слухала від сестри. Іра була старша від нас і працювала медсестрою. Іра з тих героїнь, які прораховують все до деталей. Дуже практична і прагматична жінка, із великою любов'ю до тварин. Особливо котів. Гулянка була дуже душевною, мені і справді вперше було так комфортно в колі сім'ї, ми повечерями, а потім поїхали в клуб.

Під ранок, після нічного святкування я розповіла дівчатам( сестрі і Ірі) про свого нового залицяльника. Іра сіла і з впевненістю промовила:

- Надя, та не будь дурна, він жонатий!

- Як жонатий, з чого ти це взяла? - із дитячим здивуванням пропищала я.

- Сама подумай: він не залишає номер, не палить сторінку.

І тут мене осінило.

- Надя, там напевно на кожній фотці жінка і троє дітей, не буде ж він їх видаляти, щоб тобі пости полайкати.

Мені було нічого сказати. До такого не готують в школі. А як же я, принцеса у білій сукні, яку завойовує відважний лицар-маньяк, який став маньяком через любов до мене?Жонатий, то жонатий. Добре, що хоч жонатий, а не тому, що не захотів прочитати мої пости.

В житті ніколи не знаєш, як такі маленькі розчарування впливають на глобальну картину сприйняття світу. Та тоді я не думала про такі великі речі. Ні. Я думала про все хороше і найкраще що чекає мене попереду. Десь боялась, десь сумнівалась, але вірила.

Мене непокоїло дещо інше. Я не могла зрозуміти чому чоловіки, так легко викидають спільно прожиті моменти. Як змінюють одну історію іншою. Я в принципі робила так само, тож і гріх було нарікати. Не минуло й двох місяців після розриву з Остапом.

Ну і був ще пост. Довгий гарний пост із підсумками року в якому я залишила постскриптум для свого загадочного маньяка есемесочника.

Ну і ще маленький відступ для #загадошногоесемесочногоманьяка

Я знаю, що ти бачиш це, пробач, що не прийшла.

Але маленька порада - ніколи не давай дівчині думати, що вона не має права обирати.

Він написав 31 грудня 2017 року. Саме тоді я дізналась, що він не живе у Львові, а приїхав тільки на 2 тижні. На фото не було ні жінки, ні дітей. Тільки фото із різних куточків світу, багато зброї і передчуття нової, прекрасної історії.

(перепискою)

- Ти свій вибір зробила. Отже він у тебе був

- Нічого особистого просто турбуюсь про власну безпеку

- Не дуже сильно турбуєшся

Наступним повідомлення прилетіло, як цегла на голову, серед безлюдної пустелі і була в тому повідомленні моя адреса, домашня, та де я просто в ту секунду знаходилась.

Він знав місто, вулицю, будинок, під'їзд, тільки помилився поверхом.

(перепискою) 

- досі думає, що ти в безпеці?

Я просто сіла на підлогу і не могла зрозуміти, як він дізнався адресу моїх батьків. Ми не були прописані у тій квартирі, про місто звідки я родом, я нічого не розповідала, бо воно не одне. Було і страшно і дивно, але відчуття нової романтичної пригоди накрило мене з головою.

- Як то кажуть, у нас на сокальщині - горить сарай, гори і хата. Поверх не 4, а 5. Їдеш до нас на новий рік?

- Ти ж моє запрошення не прийняла.

- Так ти маєш нагоду прийняти моє.

Я знала, що він не приїде. Бо це було б, як мінімум - безглуздо. Та відмовити собі у грі, а за одно протанцювати на його страхах, було надто солодким задоволенням. Так воно буває - відсутність почуттів, передбачає наявність гри. І тільки варто зазначити, що в цій грі переможе той у кого буде більше сили і це будеш не ти, дівчинко. А поки одягай святкову сукню і залітай у новий рік, залишаючи позаду моменти, в які більше ніколи вже не повернутись....

Далі буде...