Розділ 2. Частина 1. Ох вже ці чоловіки

Присвячено всім, кого зустріла на своєму життєвому шляху і всім, кого ще належить зустріти.

Вступ у розділ

Якось пізньої ночі я повернулася додому від подруги, була зима 2021 року, майже три роки, як я жила у Києві, таксист - тільки тиждень, тож я була за штурмана. Таксі і блаблакар - мій легальний доступ до одружених чоловіків вже багато років. Саме так я отримую історії для блогу, прототипи героїв та практичну правду про життя. Інколи не варто читати книги, варто просто слухати людей.

Чоловіку було близько сорока, він вже тиждень, як переїхав до Києва, жив у товариша і пробував збудувати нове життя. Він розповідав звідки він родом, але я вже не запам'ятала. Найцікавіше для мене завжди - це історії про життя і прийняті рішення в розрізі років.

Його історія була така:

- Я був офіцером, мав дружину, народились перші діти, життя стрімко почало налагоджуватись. Мене часто підвищували. Життя стало схоже на постійну вечірку, шумні компанії, випивка, нові жінки. Моя дружина була дуже проста, ми разом в школі вчились. І тут за мною починає полювати одна мадам. Сама мені писала дзвонила, вона була дуже гарна. Чоловіки бігали за нею, а вона мені пише. Ото я навіть з жінкою не встиг розійтись толком, як вона одружила мене на собі. А потім справи почали псуватись. З роботи звільнили, я вже не міг її так забезпечувати і через два з половиною роки, вона знайшла мені заміну.

Я слухала цю історію мовчки. Це вже не вперше чоловіки так чесно розповідали мені про свій біль. Чи то я і справді навіювала довіру, чи мої вуха завжди були надто "вільними" для таких сповідей( враховуючи батьківські гени) я так і не збагнула.

Але я таки поставила те неделіктне питання, яке і так висіло в повітрі:

- Вам не здається, що та мадам вчинила з вами так, як ви з дружиною?

- Так, я багато про це думав.

Той чоловік виглядав дуже роздавленим своїми поразками і я добре знала, що він відчуває. Тому сказала йому на прощання слова, які постійно повторюю собі.

- Ви знаєте, я пишу книгу і там є слова про те, що якби мене запитали скільки нам на життя дається шансів, то я б без сумнівів відповіла, що рівно стільки, скільки зможеш собі дозволити.

Чоловік зніяковів. Мені здається всі ми в цьому житті понад усе прагнемо щастя і любові, але інколи сумарна кількість всіх наших поразок переважує віру. Тому ці історії я хочу відправити в світ добрим спомином. Як мій маніфест безкінечної кількості спроб і віри, у пошуках відповідей і любові, що не були заради щастя, бо були щастям самі. 

Подейкують, що в житті приходить момент відпустити всі скоєні помилки, зроблені вчинки і прожиті роки, щоб почати нову історію. Відпускати треба повільно, як дим сигарети і хоч я маю сумнівне ставлення до курців, нехай цей видих буде останнім. Як самотній солдат на полі бою, що неодмінно вціліє і матиме трішки перепочинку, перед тим як знову кинутись в бій.

За своє життя я закохувалась 6 днів у тиждень і якби ви запитали чому не 7, то я б відповіла, що на 7 день Бог заповів відпочивати, я покірна християнка, а чоловіки то дуже енергозатратне явище. Коли подруги не могли запам'ятати імена моїх колишніх, вони придумували їм смішні клички, своєрідні слова-ключі, що певною мірою характеризували мого обранця.

Я побудую цей розділ таким чином, що кожену частину прив'яжу до певного етапу в житті, а кожен етап до чоловіка. Так воно вже сталося в моєму житті і так його і залишу. А разом із словами, залишу всіх тих кого встигла помістити в свою душу, нехай вони живуть тут, на сторінках моїх історій, а я житиму поряд з ними, але тільки однієї миті, тієї що на прощання.

Частина 1. Остап

Я була у Львові проїздом. Їхала назад до Києва.

30.01.2021

(перепискою)

- Привіт, ти читав свій гороскоп на сьогодні.

- Несподівано. Привіт. ні, а що там?

- Там сказали, що якщо ти у Львові і маєш зараз вільну годину, нам треба випити чаю.

- Ти у Львові?

- Так, через годину вже буде машина на Київ. Зараз біля Епіцентру.

- Ох цей дух авантюризму. Одягаюсь.

(переписка закінчена)

Власне, якби я була духом, то саме духом авантюризму, мабуть. З Остапом у мене були найсерйозніші відносини за історію мого життя. Це той випадок, коли ти все проживаєш вперше. Робиш купу помилок і звинувачуєш у них того, іншого. Інколи мені здається що для того і є чоловіки - щоб перекладати на них відповідальність за свої негаразди. Це завжди гарно працює, особливо в тих випадках, коли втомлюєшся в своїх проблемах звинувачувати батьків і дитячі травми.

Але це була вже не моя історія. Того дня я сиділа в розтягнутому светрі, без макіяжу і чекала Остапа. Ми не бачились близько трьох років з того дня, як я пішла з його життя із обіцянкою більше не повертатись. Хвилювання майже не було. Я не розуміла для чого мені та зустріч, бо і сказати було нічого. Але ця зустріч мала відбутись, тож я сиділа і чекала. Светр на мені - був кофтиною ще одного персонажа з цієї книги. Якось він дав мені його щоб я не замерзла і сказав, що відчуває, що ще не час щоб його забирати. Я мала його повернути згодом. А потім подумала, а раптом холоди? І таки не прогадала. Зима 2021 виявилась дуже прохолодною.

Сама не знаю куди з мене зникла вся ця сентиментальність, трепетність, бажання вразити чи підкорити чиєсь серце. Зрештою, ми багато губимо дорогою, багато і отримуємо. В кожного свої рахунки з життям і ніколи напевне не знаєш, як і коли і за що воно з тобою поквитається.

До відправлення машини залишалось близько 20-ти хвилин.

(переписка):

- Тут все стоїть. Я залишив машину, йду пішки.

- Окей

(переписку закінчено)

Через декілька хвилин ми сиділи навпроти один одного.

- Мені насправді, не дуже є що сказати. Просто цікаво було, як мій внутрішній світ, буде себе поводити в твоїй присутності.

- Я також думав, що добре було б зустрітись.

- Я їхала з дому до Львова блаблакаром, грало радіо "Шансон" і там сказали, що у Левів сьогодні буде дуже несподіване запрошення на зустріч, яке не можна не прийняти. А Стрільцям сказали - що конче треба набрати давніх знайомих з якими давно не чулись.

- Он воно що!

- Кажу ж, радіо-шансон дурного не скаже.

Спокійно. Моєму внутрішньому світу того дня було спокійно. Ми багато говорили. Дуже багато. То він, то я. Водій, що мав мене відвезти на Київ трішки затримався і ми встигли згадати спільних друзів, батьків і все, що колись нас поєднувало. Ми знову говорили, як старі добрі друзі. І тільки за тим столиком я відчула, що це кінець історії. Кажуть, що стосунки закінчуються не тоді, коли ти йдеш грюкнувши дверима, а тоді, коли відчуваєш світлий сум, від того що ви більше не разом і щиру вдячність, за дорогу, що її пройшли разом.

Ми розійшлись осінню 2017 і мені знадобилося більше трьох років, 8 переїздів, шлях перемог, поразок, втрат і надбань, щоб чесно закінчити цю історію. Так в житті буває. Коли дороги розходяться, все що колись було вашою спільною історією тепер належить тобі. І інколи для того, щоб її закінчити, потрібно пройти довгу дорогу. Та ця дорога, подекуди, найпрекрасніше що може з тобою трапитись. А може і ні. Головне іди, а всі відповіді завжди приходять дорогою.

11.02.2021

Вже який день у Києві не перестає падати сніг. Вчора ходила в кіно і після фільму вилізла на гірку і спустилась з неї. Просто сіла на сніг і з'їхала з гірки. Вночі снився дуже важкий сон. Сон про те, що скоро має початись війна. Чи щось таке. Зрештою, зараз часто думаю про те, як зацикленість на якійсь ідеї може спричинити багато горя в світі. Роботи зараз немає багато. Можна працювати більше, але між дзвінками клієнтам, я сплю. Мене не покидає відчуття того, що я просто зараз гаю своє життя, але й інша сторона. Інколи світ дає нам трішки часу, щоб назбирати сил, перед великими звершеннями. Маю про це одну історію, яку дуже часто розповідаю друзям, коли ті бідкаються на те, що в житті аж надто все спокійно.

2017 рік я зустріла в потязі. Це була дуже давня мрія. Мрія дурня(себто мене). Мрії мають властивість збуватись, тож це був казковий Новий Рік. Ми їхали в потязі Львів-Харків і в 00:00 за київським часом, потяг проїжджав повз двома містами і ми бачили як над містами, наче парашути розкриваються феєрверки. Перший день нового року ми багато гуляли новим містом. А після повернення - я захворіла. Добряче захворіла. Температура була майже під 40. Я лежала в кімнаті без інтернету і дивилась у стелю. Марила і час від часу відкривала очі, щоб попити чаю з малиною.

Так минув майже тиждень, до Різдва. А після Різдвяних свят, я повернулась на роботу. Тоді я працювала в технічній підтримці і дуже багато балакала. Власне, як і зараз - багато балакаю. Перший день після повернення на роботу, був таким активним, що я прийняла понад 100 дзвінків. Цей показник побив всі рекорди. Під вечір я помітила, що голос сів і знову піднялась температура.

На ранок я і зовсім не могла говорити. Зізнаюсь, це було дуже невчасно. Та ще й голос для мене на тому етапі - був головним інструментом для заробляння грошей. Трішки помізкувавши, я взяла ще один вихідний, який мені дали із скриплячими зубами - опираючись на те, що до того я пропустила цілий тиждень. І я подалась до лікаря. Лікар оглянув моє горло і сказав:

- У тебе деформація голосових зв'язок. Виписую лікарняний. Два тижні сидиш мовчки.

В голові пробігла мавпочка з бубнами, весело викрикуючи: "Тобі кінець!", а на серці було відчуття такої радості, яку й словами годі описати.

Але я вирішила зіграти у драму(це моя улюблена гра) і хриплим голосом промовила:

- Лікарю, але я не можу мовчати. Голос для мене це мій робочий інструмент.

- Можеш не мовчати, поговориш ще деньок і до кінця днів будеш говорити, як прокурений мужик.

Я зітхнула з полегшенням. Моя совість чиста. Можна два тижні не ходити на роботу з дуже поважної причиною. Єдине, що мене турбувало, це те, що мій хриплий голос був таким звабливим, що я і не дуже хотіла з ним прощатись, але вирішила не ризикувати. І написала на роботу зворушливе смс:

"У мене деформація голосових зв'язок. Лікар відкрив лікарняний. На роботу вийду через два тижні. Сказав говорити не можна ЗОВСІМ, бо буду мати голос прокуреного мужика. А я не хочу, щоб хтось подумав, що я палю"

Через 5 хвилин прилетів телефонний дзвінок із криком:

- Ти ахрінєла вапшє, у нас сійчас атчьотний період, кто работать будєт? - це була майже типова манера комунікації нашої старшої по рангу колеги, яка була дуже емоційною, хоч і часами ставала дуже милою. Саме в неї я взяла багато навиків ділової комунікації, трішки хамства і впертості.

Я накрутила хриплявості, щоб здатись переконливою і драматично(як і належить) промовила:

- Я не буду ризикувати своїм здоров'ям

Хоч, я часто ним ризикувала, просто мені кортіло дізнатись, як воно - мовчати цілих два тижні і ще й отримати за це гроші.

В трубці пролунали гудки. А потім прийшло смс:

"Виздаварлівай. Ми тібя очєнь ждьом."

У цьому і була перевага моєї шефині. В тому, що вона могла в одну секунду, з монстара перетворитись на бусю. І у зороньому напрямку з тією ж швидкістю.

Мене чекало два тижні мовчання. Наодинці з собою. В порожньому гуртожитку. Я закупила найсмачнішої їжі і поповнила інтернет. Сказала всім, що не буду виходити на зв'язок і дуже багато днів поспіль спала, їла і дивилась серіали. Я приміряла увесь одяг в шафі і перебрала свою коробку спогадів. Інколи цілу ніч поспіль могла дивитись фільм, а під ранок відкривати вікно, щоб запустити в кімнату морозне повітря. Робила каву і лягати спати.

Це була моя перша в житті ізоляція і я навіть гадки не мала, що наступна така ізоляція - чекає мене аж через довгих чотири роки. Не знала, що світом гулятиме ковід і того що готує для мене життя також не знала.

Під кінець другого тижня мого усамітнення в двері моєї кімнати в гуртожитку постукали. То був Остап. Десь так і почався цей розділ історії, яка була дуже дитячою, доброю і в той же час драматично.

Але тоді, у мене було ще декілька днів. Перш, ніж почнеться буря. Так я і зрозуміла, що інколи світ дає нам трішки часу, щоб ми набрались сил і трішки відпочили. Перед чимось дуже і дуже великим.

11 лютого 2021 року, я пішла на вулицю і довго гуляла. Цей сніг замітав, як несамовитий. Але виглядало це дуже гарно. Маю зізнатись, це затишшя нагадує мені час, який я маю виділити, щоб набратись сил.

Інколи я пишу Богові і питаю його:

- Ну і що ви знову для мене там підготували ?

А потім відпускаю всі ці питання, бо мені і так ніхто нічого не скаже. А зараз..., зараз у мене є трішки часу, щоб набратись сил. А це означає, що щоб там не чекало завтра - якщо сьогодні добре поспати - завтра я зможу з усім впоратись.

Далі буде...