Розділ 1. Частина остання.

Початок шляху

Весна 2014-го була гарною. Після повернення до Львова, нас( усіх, хто був на Майдані) покликали в щойно створену громадську організацію "Львівський молодіжний клуб" і це було дуже серйозно: там була колегія, засідання і збори. Я навіть пам'ятаю свою палку промову на першому засіданні, після якої мене і покликали до колегії, і як тремтів голос, коли вперше говорила на велику аудиторію. Тоді я ще не знала, що популізм зараховано до смертних гріхів, тож могла собі це дозволити. У громадській організації я не затрималась довго, але логотип для неї зробив саме самотній астронавт,  з яким ми зрідка ще списувались, основна ідея була у тому, що багато людей, висловлюють єдину позицію - значення слова "утопія" тоді я також ще не знала.

Між усім цим я залазила в стосунки, подорожувала Україною і навіть підкорила Говерлу, завдяки громадській організації. Пробувала себе журналісткою на студентському телебаченні і навіть планувала бунт в гуртожитку, проти того, що нам вимикали воду і світло в цілях економії.. Та більшість ідей і починань похоронила через страх і невпевненість, мене ніби переслідувало відчуття, що з мене через це будуть сміятись, тож я інертно слідувала ролі дурненької дівчинки, яка була максимально безпечною і комфортною, насамперед мені.

У мене почали з'являтись друзі і це було дивиною. Люди хотіли зі мною дружити і спілкуватись, а хлопці будувати стосунки, та всередині я відчувала себе негідною цього всього.

Мені було важко з одногрупниками, важко з собою, я не розуміла, що мене мучить, але щось наче хробак крутило в душі. Я відчувала себе якоюсь не такою: незграбною, негарною, недостатньо розумною, недоречною. Постійно хотілось кудись сховатись. Я могла відкритись комусь тільки наодинці, серед великих компаній мені було дуже незатишно. Я не вживала алкоголю, не курила і не ходила на гулянки, те що мене дуже тішило - то це книжки з психології і навушники, якими можна було закритись від цього світу, який тиснув, був надто бридким, холодним і потворним і я ставали разом з ним такою ж, хоча можливо і завжди такою була.

Через декілька місяців після майдану я потрапила на ретрит до кришнаїтів. Зараз це щось дуже звичне, та тоді це було екзотичною розвагою на яку мене запросила моя одногрупниця Саша. Саша зіграє головну роль в моєму житті згодом. А поки ми їхали у Львівській маршрутці за місто, звідти нас мав забрати автобус, а потім ми опинились за Львовом у якомусь поселенні, де було багато радісних людей, вони хотіли нас обійняти і чимось пригостити, ми з Сашою переглядались і ледь стримувати сміх від кумедності всього що відбувалось довкола нас. Ми потрапили на лекцію гуру, якого звали БАЛАКХИЛЬЯ ДАС, нам навіть дали фірмову ручку на якій писало назву його сайту, щоб ми могли записати свої питання, а перекладачка їх б потім зачитала. 

Нам розповідали про відмову від м'яса і загалом, про шлях пізнання і світла, на який кожен із нас повинен стати. Було цікаво, але все це було дуже "чужорідним" ми просто чекали коли нас повернуть до Львова і розуміли, що самим туди не добратись.  А коли добрались до Львова, то забігли в Ашан, що на окраїні і купили собі камінчики які приклеїли до лоба і жирну, мясну ашанівську піцу, яку їли просто в маршрутці. У тій ж маршрутці зустріли людей, які щойно розповідали нам про вегетеріанство і були організаторами того дійства, вони подивились на нас із зневагою, а ми гучно розсміялись. Але!

На тому ретриті, далеко від Львова відбулось таки ще дещо, я поверталась у цей момент декілька разів і сміливо можу називати його початком свого духовного шляху.

Коли лекцію було закінчено, а гуру покинув залу, там вимкнули світло. На проєкторі були картинки космосу, в повітрі пахло травами, фруктами і чаями, а люди співали мантри, всі вони були такими щасливими, їхні лиця випромінювали спокій і радість, так наче вони прийшли додому, не фізично, а духовно. На долю секунди, я відчула щось більше власного існування.  Відчуття дому і в своїй душі. Це був глибокий спокій, який я ніколи до того не відчувала. Більшість з них залишились на ніч у тому поселенні, а я чітко і відчула голос своєї душі:

- твоя дорога триває!

Що означало - це дуже гарна і спокуслива дорога, але вона не твоя. Ти не залишишся тут, не будеш вчити мантри чи їсти самі фрукти. Тебе чекає дещо інше і скоро ти про це дізнаєшся( років так через 8!)

Мені досі було 19. За віком була весна 2014-го. Я досі нічого не розуміла про життя, але вже відчувала, що воно може бути достобіса прекрасним, бодай так писало у всіх тих книжках з психології, які я поглинала одна за одною,  у грудях ж досі крутив якийсь незрозумілий хробак, той що усім з нас свого часу належить з ним познайомитись.

Бог для студентів

Про Бога у часи свого студентства я згадувала тільки в період сесій. Але саме в студентські роки у мене з'явилась моя маленька рожева Біблія. Той хлопець із самотнього космосу, окрім розбитого серця залишив мені ще дещо. Саме він розповів мені про Бога не як про ображеного дядька, чи чувака, якому я постійно щось винна, а як про люблячого тата. Про мого Творця, який має на моє життя план і з яким можна будувати відносини. До якого можна говорити не тільки в церкві і казали, що він ще й може відповідати. 

З першого курсу я почала читати Біблію, але опираючись на інцидент, який стався з священиком підсвідомо я не дуже хотіла знайомитись з Богом. Те чого я хотіла насправді - щоб більше ні одна тварюка в цьому світі не могла мною маніпулювати через релігію. Я хотіла знати все про Бога. Але не Бога.

Студентське життя мене не затягнуло. Я не ходила на дискотеки, не вживала алкоголю, прокидаюсь рано, читала багато. Про психологію.. здебільшого тільки про психологію. Я катувала себе парами. Кожного разу обіцяла собі з понеділка нічого не прогулювати. Але навіть коли я сиділа на парах, то або спала, або читала книжки.

Я не робила нічого з того, що вважала поганим. Не курила, не пила, не гуляла і переконана, що коренем цього було те ж християнське виховання. Чи давало воно мені ще щось окрім обмежень - ні. Чи шукала я там щось ще - допомогу, підтримку, відповіді - ні.

Згодом почались мої перші серйозні стосунки. Маю зізнатись, що ідею, що секс повинен бути лише у шлюбі я берегла дуже довго. Настільки довго, що сама себе поважаю за це рішення. Хоч тоді через це відчувала себе ще гірше. Досить довго ніяковіла, коли одногрупники жартували про секс і боялась видати свою незайманість. Після свого двадцять першого дня народження всі межі було переступлено, тож страх, комплекси відчуття провини, сорому, невротичні схильності мали б відступити, але ні. Вони накрили мене з головою. Я страшенно схудла, плакала майже кожен день. 

Мій на той час хлопець намагався мені допомогти. Але з першого дня, ці стосунки були якимись «кривими» із вкрапленнями щасливих моментів. Я пам'ятаю цей період тільки своїми істериками і зривами. 

Як не шукати любов(так як  шукала я)

Мені здається я народилась із ідеєю про велику любов, яка неодмінно має зі мною трапитись. У цій любові обов'язково має бути драма, пристрасть, конфлікт і хеппі енд. В п'ять років я закохалась в однокласника своєї тітки. Він був одинадцятикласником: високий із ластовинням. Перед сном я уявляла як він буде проводити мене додому і спробує поцілувати, а я відверну голову, щоб здатись загадковою. Він чомусь не оцінив моїх жіночих чар п'ятирічної витримки.

Мої ілюзії про життя розбились ще у першому класі, коли ті хлопці, які мені подобались не звертали на мене увагу. Це було боляче і незрозуміло, бо в дитинстві я відчувала себе найгарнішою на планеті. Саме з першого класу моя впевненість і віра у себе почала сипатись. Хлопці звертали увагу на інших дівчат. Вчителі за розум хвалили кого завгодно, але не мене. І ще тато на перше вересня похвалив вірш Іванки, а не мій і зробив їй стільки компліментів, а про мій ні слова не сказав, десь мабуть тоді я вирішила що мені слід бути як Іванка і почала прикидатись: багато і активно. Так дивно, скільки дурниць можна зробити і скільки часу життя згаяти повіривши, що з тобою щось не так.

Тож я не знайшла любові в школі, і вдома також не знайшла. Наш дім завжди був холодним. Одного разу я розплакалась в подруги в гостях, бо мені було там так тепло і я ніби відчувала як її любить цілий світ. А мене ні, мені треба було повертатись в холодні стіни і у сварки.

Я шукала любов далі. Неодмінно справжню і взаємну, ще мені так хотілось щоб увесь світ знав, що мене хоч хтось любить, тому коли у мене з'явився перший залицяльник, який подарував мені валентинку, я розповіла про це всій школі. Його звали Коля. Ми народились з ним в один день. 19 грудня 1995 року. Він жив в сусідньому селі і приїздив до своєї бабусі на канікули, так ми і познайомились. Не пам'ятаю точних деталей цієї романтичної пригоди, але пам'ятаю, що якось він навіть підняв мене на руки, як у всіх цих фільмах і я вирішила що це точно любов. Він передавав мені листи, а йому. Про любов, як і про решту гарних бенефітів про життя, я дізнаюсь згодом, та до цього варто буде пройти дорогу. Довгу красиву дорогу і дуже часто вона починається ще до нашого народження.

Не плач мала і це минеться

Я загаворю кріз роки

Неси любов із свого серця

і доторкайся до руки

Не плач мала, така дорога

Пройдеш, забудеш, все мине

І всі дороги йдуть до Бога

Тож щастя також не мине

Не плач, мала, хай буде тихо

Любов - це ти, любов - це я

Пройдемо все, минеться лихо

І разом з ним минешся ти

Кінець першого розділу.... Далі буде