Розділ 1. Частина 3. Майдан

Майдан

22 листопад

Діло йшло до сесії. Ми всі були студентами першого курсу. Інколи у нас були пари на Підвальній, як правило у п'ятницю. Всі решту дні, ми вчились тоді ще на пустинному краю Львова, що був невеличкою вулицею із назвою Підголоско. В ті часи там був навчальний корпус Академії Друкарства, три гуртожитки і один кіоск, де завжди можна було купити маскарпоне із смородиновим варенням, ну а в п'ятницю ми їздили на пари в центр. Це були особливі дні, які вибивались з-поміж інших днів студентської рутини. Після другої пари - була велика перерва і ми разом збирались в їдальні, або в якійсь із львівських кав'ярень.

Того дня ми сиділи в буфеті, довкола великого столу: хтось переписував конспект, хтось списував домашку, а хтось смачно обідав. Маю зізнатись, на Підвальній їжа була куди смачнішою, ніж у нас на Підголоско. Не знаю з чим це пов'язано: чи те, до чого важче дотягнутись - завжди є смачнішим, чи в студентські роки ти те діло, що і можеш - розмірковувати в якому з буфетів смачніші обіди. І це прекрасно, бо вже за поворотом в твоєму житті з'являються куди серйозніші питання.

- Бачили що в центрі робиться? - сказав, хтось із тих, що тільки зайшов, обтріпуючись від снігу.

- Не бачили, бо ми не прогулюємо пари - додав хтось з найбільш дотепних.

- Там дороги перекриті, люди збираються. Певно буде майдан.

- Та постоять і розійдуться.

Щось всередині мене знало, що ні, але мене це не дуже хвилювало. Мене в ті часи взагалі мало що хвилювало, хіба кавалери і способи закрити сесію на стипендію. 

Після пар ми зустрілись з Вікою. Віка була моєї однокласнице, ми вчились в різних вузах, але зрідка бачились, то був саме такий день. Щирі дівочі теревені затягнулись до вечора і дорогою на маршрутку ми підійшли до пам'ятника Тарасу Шевченку. Там якраз вже були люди, нас було близько сотні, Софія Федина вигукувала з рупору патріотичні гасла. Падав бридкий дощ із снігом. Ми всі взялись за руки, співали і мене наче струмом пробирало від кожного слова. Я мало знала про євроінтеграцію, закони і політику, але ці люди і все що відбувалось довкола було чимось дуже рідним.  

На хвилину в голові милькнула картинка, потім вона червоною ниткою проляже крізь мою історію:

Картинка

1-го вересня 2002 року я пішла у перший клас, була урочиста лінійка і там включили пісню, вона була така потужна і гучна, що тілу тоді роєм пробігся табун мурашок, я підняла голову вверх і побачила як майорить жовто-бакитний стяг. Потім я дізнаюсь що та пісня то наш гімн, а саме 1 вересня 2002 року в мені прокинувся зв'язок з моєю землею. Так і зі мною вперше заговорила моя країна. Мені ще не було що сказати їй у відповідповідь, але тоді вона чітко позначила свою територію в межах моєї душі, а моя душа кожною фіброю - дала згоду. Думаю саме тоді вони уклали свою першу угоду, або продовжили вже діючий контракт. 

Із теплих спогадів мене дістав голос Віки:

- У мене день народження 25-го, ти ж знаєш. Я хочу орендувати квартиру, 29-го, приходь, я скину тобі все в ВК і додам в групу.

- Давай.

29 листопада 2013 року, ми відсвяткували день народження Віки, а вже вранці, по всіх телеканалах покажуть жахливі кадри побиття студентів і тоді почнеться персональна боротьба кожного з нас. 

Перший час ми ходили на зрив студентів із пар і приходили на Майдан замість лекцій, та все ж, у Львові на майдані я була нечасто. Під час канікул взагалі поїхала зі Львова, тому я була в числі диванних військ, але потім вона покликала знову. Опам'яталась я о 3 ночі, в Києві, в Українському домі. Це було вже після розстрілів. 

Ми були волонтерамина на складі, тоді вже не було так багато людей, та спати, все одно, було ніде. Ночами ми говорили про істину причину "всього", про життя, переродження і всякі такі штуки, що для студентки 1-го курсу були чимось таким надзвичайним і казковим. Один мужчина дістав колоду метафоричних карт і ми повинні були обрати одну з колоди, а потім пояснити чому саме вона.

Там була дівчинка з червоною кулькою. Вона сиділи сама в порожній кімнаті і дивилась на кульку. Мені казали, що вона сама і що довкола темно. Він питав чому саме ця карта і питав за що я так тримаюсь? Та я не мала відповідей, мені подобалась тільки та дівчинка і те, як вона дивиться на свою кульку. 

Рівно через 5 років над Києвом, через дорогу від Українського дому, я відпущу в небо свою червону кульку, а до неї прив'яжу всі образи, страхи і сумніви. Та це буде через довгих 5 років.

А поки тривали звичні майданівські будні. Мені не було ще 19-ти, чоловік у військовій формі охрестив мене Дзигою і це була моя бойова кличка. Жінка, що була головною поваринею - сердилась, що на складі немає всіх необхідних продуктів, а писати список того, що потрібно купити погоджувалась тільки чорною ручкою і тільки на білому папері( такі у неї були принципи), а хлопець із Правого Сектору залишив мені свою пов'язку, в знак своїх залицянь, я ж таємно(не таємно) була закохана у Дмитра Яроша. 

Там ж був чоловік, що ніколи не сідає в громадському транспорті, бо вважав, що якщо він сідає - то займає місце, а потім те місце треба буде уступити, а для чого йому уступати місце, яке і так йому не належить. І чоловік, що дуже картав себе за те, що не був на передовій, коли в хлопців стріляли, називаючи себе "тиловою крисою". 

Всі вони, як силуети і досі живуть на сторінках моєї пам'яті і там ж поселилась ще одна історія. 

Ще одна історія

В дитинстві я дуже боялась, що почнеться війна. Це було ще до того, як я пішла в школу і до всіх цих виступів біля обеліску з незрозумілими бантами і в білих блузках. Тоді ще не було моди на вишиванки і ми навіть, подекуди, співали російських пісень.

Та вже тоді я знала що війна це дуже страшно, бо побачила кадри з якогось фільму по телевізору. Я була у бабусі на літніх канікулах і у мене почалась страшна параноя. В голові почали з'являтись питання, які я нікому не озвучувала, але постійно крутила в голові:

Як люди колись дізнавались про початок війни, якщо не було телевізорів і радіо?  І якщо війна почнеться знову, де ми будемо ховатись? А коли я ходила з дідусем в погреб, то в голові складала собі план, що "от якби війна таки почалась, тут нас точно ніхто не знайде". Мені було страшно спати ночами і я майже щоночі прокидаюся із страхом, що десь там можливо, хтось нападає, а ми не знаємо. Я нікого не будила і подекуди просто чекала ранку, щоб почати бавитись.

 В одну з ночей, я таки не витримала і розбудила бабусю із словами: 

- Бабусю, а якщо почалась війна, а ми про це не знаємо? "- на що бабуся крізь сон розсміялась, обійняла мене і сказала:

- Спи, Надійка, війни вже не буде ніколи - і я заснула.

В той день, коли по всіх телеканалах оголосили, що в Криму російські війська, я була на Майдані. Це мав бути наш останній день перед від'їздом. Перед тим, як повернутись до Львова, я ще домовилась зустрітись з однокласницею. Останній ми раз бачились ще на випускному. 

В день коли ми в гарних сукнях танцювали вальс, ніхто не знав, що того року почнеться майдан і ми зустрінемось не на зустрічі випускників, а трішки швидше - на барикаді. Вона приїхала до Українського Дому і ми разом піднялися по Грушевського до Верховної Ради, був вже пізній вечір і падав легенький дощ. Я дуже добре пам'ятаю картину: світло ліхтаря, яке освічує барикаду, на вулиці немає нікого. З іншої сторони барикади виходять три чоловіки, які кажуть до нас просто шокуючі слова:-

- Дівчата, ідіть по домох, в Криму російські війська. В Україні почалась війна. 

- Тобто війна? Яка війна?

Ми залишились в Києві ще на день, останню ніч  перед від'їздом я так і не заснула. Ніхто не знав, що буде далі і я не знала. Ввечері перед відїздом всі прощались тихо і так ніби востаннє, обіймались сильно. Були ті, хто вже знав що піде захищати. Я нічого не знала, мені було щемно і тихо на серці. Від Українського дому до Вокзалу ішли пішки. Спустились якимось сходами до Поштової площі і я вперше побачила Пішохідний міст він світився різними кольорами, як у найкращих фільмах про кохання.  

Я завмерла і просто дивилась на той міст із твердим відчуттям "я побачу тебе знову"!

Попереду чекала далека дорога, тож я залишу себе ту, дев'ятнадцятирічну дівчинку,  там, на Поштовій Площі, нехай вона так закохано дивиться на міст, для того щоб потім повернутись до нього знову...

Далі буде...