Про біль

Коли ми познайомились я була дуже юною. Не те, щоб зараз я конче постаріла, але тоді моя тонка душевна організація сягала апогею своєї наївності, безтурботності та легкості.

На дворі закінчувалось літо, Київ був дуже порожнім і тихим. От, як наче скоро все має зашуміти, забігати, задзвеніти: діти які поспішатимуть в школу, батьки, які їх туди будуть сонно везти, дорогою досипатимуть свої сни і рештки молодості. Кияни повернуться з відпусток і будуть, як завжди нарікати на приїжджих, а ті на осінь. До речі, осінь. Осінь в Києві має свій особливий звук.

Тоді простір ніби завмер в очікуванні. Він завжди стоїть на місці. Це ми то ідемо, то повертаємось з чиїхось світів.

Ті дні не нагадували затишшя перед бурею. Це було щось, радше, як про останній роман в твоєму житті: ти розумієш, що все має закінчитись, бо така природа життя, але поки той момент триває, ти зливаєшся з ним в насолоді, бо іншого такого не буде.

Тоді мені здавалось, що всі істини в своєму житті я вже пізнала і залишається тільки насолоджуватись. Тримаючи в руках, якусь чергову книжечку з езотеричної літератури, я сиділа в одній з київських кавярень. Де ми з ним і познайомились.

У нього, як у кожного типового героя була дуже нетипова мотивація і руки збиті до крові. Був боксером.

Таких варто і треба боятися. Але не тому що вони можуть завдати тобі шкоди. Ні! Такі радше руку собі відріжуть, ніж скривдять жінку, навіть якщо та, понад усе, заслуговує добрячого ляпаса.

Вони завжди бачать тебе наскрізь. З ними, або як на сповіді, або ти навіть не потрапляєш у їхній радар. Говорять завжди дуже лаконічно і тільки по ділу. Без зайвих теорій і довгих роздумів. І обов'язково тільки те, що зможуть підкріпити ділом. Не хваляться досягненнями і не мають соціальних мереж. Не потребують похвали і рідко тобі подзвонять, щоб поговорити про погоду.

Не пам'ятаю, як вони з другом опинились за моїм столиком, але добре пам'ятаю очі. Очі - це завжди портал до глибини серця.

Пам'ятаю як дзвінко і щасливо розповідала про щастя в моменті і переказувала слова, якими на той час була щільно забита моя голова.

А він засміявся і лиш стримано сказав:

- через біль завжди іде ріст.

Дискусія була милою. Говорила здебільшого я. Ми домовились, що він прочитає книгу, якщо я прийду на тренування з боксу. Життя закрутило дуже швидко. І я інколи не мала сили пручатись.

На тренування так і не прийшла. Болю більше не цуралась.