Ніч, коли я не померла

Це сталось близько тижня тому. Цілий день на душі було дуже тривожно, пробувала працювати - не виходило. Пробувала спати, не виходило. Тіло трясло, не могла зігрітись. Дуже активно телефонували рідні і близькі, всі говорили, що люблять. Дзвонить тато, каже, що скучає і любить, чую голос, на очі навертаються сльози.
- І я вас люблю.
Дзвонить Оленка. Моя рідна маленька дівчинка. Даю поради, відчуваю, наче залишаю останні настанови. Прошу тільки одного: щоб завжди обирала серцем. І подумки до Бога: - Дай їй вірних друзів. Прошу тебе. Зроби так, щоб в неї в житті завжди були люди, які підтримують.
Ввечері тіло почало кидати. Жартую жарти, а сама не можу опанувати себе. Відчуваю, як палаю і тремчу водночас. Сіли з Олею на кухні писати вечірні сторінки:
Боже, що відбувається?! Чому я не можу заспокоїтись? Відчуваю якусь боротьбу. Не тут...Її не видно. Почали приходити важкі думки. Так наче все востаннє.
Дивлюсь на Олю і кажу:
- якщо зі мною щось станеться, будь ласка, скажи батькам, що в мене мінус на кредитці, щоб там відсотки не капали.
В Олі очі по 5 копійок. Починає плакати.
- Ти що дурна?! Ти жартуєш?
- Я не знаю. Я просто прошу тебе.
Страху спочатку не було. Попросила Олю іти спати. Сама зайшла в кімнату і почала ридати. Відчуваю, що кличуть кудись. Туди, куди давно просила, щоб забрали, але я ж не думала, що це хтось чує.
Лягла в ліжко, від холоду тіло підкидало вверх, скрутилась клубочком і обійняла себе руками.
- Невже прям зараз?
В грудях все горіло. Потім спробувала лягти рівно і просто дихати. Просто дихати, так, як вчили. Вдихаєш животом, діафрагмою, тоді грудьми і повільний видих. Сльози стікали по щоках. З правого боку відчула тепло і просто перестала пручатися. Наче хтось взяв за руку.
- Окей, Боже, якщо така твоя воля - забирай мою душу. Я готова. Якщо десь я потрібна більше, я не проти. Але прошу тебе, будь ласка, головне, щоб не боліло. Тільки не боляче. Давай домовимось.
Вирівняла дихання і тремтячими руками включила улюблену мантру "ОМ". З кожним подихом почала заглиблюватись. І тут, меджик, включився момент, заради, якого я жила це життя.
Мені показали фільм про моє життя. Повірте мені, він був краще всіх роликів, які я монтувала.
От перший спалах свідомості: я сиджу за партою і тримаю в руках ручку. Наступний кадр: як біжу по причалу, падає дощ і я так безтурботно-безтурботно ловлю руками морський бриз в блузці і спідниці, які мокрі до ниточки, збираю руками неслухняне покручене волосся, яке ще годину тому, було старанно вирівняне. До мене прийшли всі: моя Маша, Ярина, тьотя Юля - я плакала і раділа водночас.Я сказала собі: - окей, якщо в мене є ще трішки часу, кого я можу набрати? Що мені потрібно ще сказати?
Що я не встигла?
Відповідь прилетіла одразу: Нічого!
В якусь секунду я зрозуміла, що всі найважливіші слова у своєму житті вже сказала. Що жила, як останній, кожен день. Я зрозуміла, що всі рідні знають, як сильно, так що всім серцем. Як вміла, як могла. Ніколи не ховала. Завжди говорила. Знають, бо зривалась вночі і їхала сотні кілометрів, щоб обійняти. Я зрозуміла, що якщо це справді кінець, то він найпрекрасніший з усіх, які можуть бути.
Зрузуміла, що не тримаюсь за жодну людину на цій Планеті. Шкода звичайно, бо цей світ спустіє без моїх жартів, але я відчула особливу магію в тому, що іду, бо я залишаю скарб у серці кожного з тих, кого зуміла полюбити.

Тіло окутало приємне тепло і я ніби опинилась в міцних обіймах якоїсь невидимої сили. Я просто дихала і розуміла, який прекрасний цей світ стає за секунду до того, як попрощаєшся з ним назавжди.

- Невже я справді не сумуватиму ні за чим з того, чим жила 24 роки?

Розум почав перемотувати в голові події, речі, людей. І в якусь секунду, мене б'є розрядом і я розумію, що найбільше у всьому світі, з усіх доступних мені благ найважливішим, найціннішим було моє тіло. Я ніби вперше закохалась в свої щоки і ключиці. Я зрозуміла, що у всіх вимірах, у всіх галактиках мені буде бракувати мого волосся (навіть якщо зараз тупа курка його не гарно підстригла). А ще я згадала всі свої сережки, включно з тими, які в 4 класі подруга позичила і не повернула.

Я згадала, як сильно люблю дощ і той момент коли дочитуєш книжку до останньої сторінки . Вже відчуваєш ностальгію за героями і злість на автора, який так і не сказав кого обрала головна героїня.

В кімнаті пролунав телефонний дзвінок. Беру слухавку, на іншій лінії чую:

- Що ти? Як ти? Що робиш?

- Відстань. Я помираю

- Ти головне зразу не йди на світло

- Не ламай кайфу

- Та заспокійся, я ж казав тобі, що з того світу тебе дістану

Я посміялась і попрощалась. На прощання щось сказала про декілька мудаків, яким ще треба втерти носа...

Прокинулась, як завжди - о 5.

Перша думка:

Ей, серйозно? Серйозно, треба буде самій закривати кредитку?

Ну ладно.

І пішла на кухню готувати сніданок. За вікном починався новий день.