Мала, сходи до психолога

Штормити мене почало в років 20. До того я тішила себе тим, яка я добра, прекрасна та унікальна. Два тижні перед моїм 20-м днем народженням, мені невідомо що робилось: неконтрольовані приступи агресії, апатія, хронічна втома і зриви. Під час роботи, я просто вставала і йшла плакати в туалет.

Пам'ятаю, якось ввечері йшла в магазин, була глибока листопадова осінь, мені набрала сестра і щось жалілась на маму. В процесі розмови, всередині себе, я відчула таку дику лють, що годі й передати словами. Причин не було, бодай я їх не бачила.

Батьки платили мені за гуртожиток, інколи дзвонили питати як справи, часом відправляли гроші на особисті витрати, тобто свою роль в моєму житті вони виконували дуже вправно. Та і життя у мене було досить влаштованим: я отримувала стипендію, зарплату, мала підробітки. Подорожувала, читала розумні книги, мала залицяльників і свої маленькі мрії. І це, мабуть, вперше я відчула таку ненависть до всіх та до всього. І сама собі її заборонила, бо ж причин на неї у мене не було, та і взагалі, тоді у мене не було права на злість і агресію, бо я ж добра, прекрасна і унікальна.

Взяла відпустку на роботі, мовляв, сильно втомилась. Втома була і справді сильною: сесія, робота з понеділка по п'ятницю і між тим всім якісь побачення.

Перед своїм 20-тим днем народження, поїхала на день в Одесу. То був один із найспокійніших днів в моєму житті. Ми з сестрою гуляли морозною Одесою. Їли, сміялась, фотографувались.

Я повернулась до Львова 19 грудня, вранці. Це був мій двадцятий день народження, після святкувань, зустрічей, вітань і всіх офіційних урочистостей, я лежала в кімнаті своєї подруги Маші і ридала до дикого болю в грудях, зі словами про те, як я хочу здохнути.

Там закінчилась моя юність та руйнування більшості ілюзій чекало попереду, власне, мабуть, як і зараз. Життя нас шліфує, як діамант. Цього процесу не уникнути, та можна навчитись ним насолоджуватись.

Чи пішла я тоді до психолога? Ні. Я полізла у стосунки, як і належить дамочці, якій вже за 20. Бувши у ролі жертви, можна потрапити у два типи стосунків - або з агресором, або з рятівником. Мені пощастило більше, ніж іншим жертвам, і наступні 7 місяців мій бойфренд рятував мене кгм... від самої себе. Та, будь-яка жертва знає, як зробити з рятівника агресора, образитись і героїчно піти. Я пішла. Чи пішла я до психолога після розриву?

Ні! Звичайно. Звичайно ні. Робота з психологом це не тоді, коли тобі кажуть який хтось поганий, а ти хороша. Це пошук причин і відповідей в собі та робота з цими причинами. Тож, замість психолога я одразу полізла у ще одні стосунки. Цього разу вже із агресором.

Ми сварились, він викидав мої книжки через вікно, то приходив, то повертався. Я то йшла, то поверталась. Господи, як я кайфувала від тих емоційних гойдалок, годі й передати. Всі мої подруги стежили за розвитком цієї історії, як за серіалом.

То він їхав до мене додому, дорогою я йому написала, що закінчую стосунки і він розвертається майже біля мого будинку в Сокалі і їде назад до Львова. То він знаходить мою домашню адресу, то ми їдемо разом за кордон( він був не з України). То я вискакую з його машини на окраїні Львова і пішки йду додому. У чувака був посттравматичний синдром в наслідок участі в бойових діях, чого мені подобались ці емоційні гойдалки, я толком і сама не розуміла.

Чи пішла я після цих стосунків, які однозначно були травматичними, до психолога? Ні, звичайно. Раз в рік мій кавалер перед новорічними святами приїздив до Львова і кидав мені фото з місця нашої зустрічі і я дуже дивним способом опинялась знову поряд з ним і наше кіно продовжувалось, а подруги мали і далі дозу історій, про двох невротиків.

Одного разу, після року мовчання, він знову написав мені. Наша кав'ярня, наш столик, його фото, мій бан. У всіх соціальних мережах. Без пояснень.

Чи пішла я тоді до психолога, після, однозначно, травматичних стосунківу? Ні котусики. Я пішла в роботу. Багато, багато, багато роботи, Багато спроб. Мільйон. Якщо відкрити Getcontact, там близько 85 тегів: Надя маркетинг, Надя зйомки, Надя тексти, Надя новобудови, Надя ретрит,  Ніколь - у цих пошуках я змінювала ім'я і прізвище.

Я стільки накосячила, що навіть хотіла просто зректись пройденого шляху, свого імені та прізвища. Все почало сипатись ще більше. Чи пішла я до психолога? Ні, котусики. Ні і ще раз ні.

За 5 років пошуку я знайшла багато відповідей. Щодо своїх реакцій, вчинків та порядку речей у цьому світі. Шляхом проб, помилок, підйомів і падінь. Мені дуже допомагав і допомагає Бог, бо я в нього вірю, а він вірить в мене.

Та найбільший ефект, дають консультації з психологом. Можна почати займатись своїм психоемоційним станом в 25, 30, 40, 60.

Та якби я хотіла сказати собі щось у ту ніч, свого двадцятиріччя, коли я сплакана, без сил лежала на підлозі Машиної кімнати, я б сказала, собі те, що сказала мені вона:

- Мала, сходи до психолога!