Любити чи забити: історія про почуття, трансформації та ігри 

Якщо ви не дивились сторі, то нагадую, що в голосуванні, яке проводив Віталій Богомолов, 91% людей обрали варіант жити з людиною, яку вони не кохають, але яка кохає їх.

Якщо говорити в цифрах: з 5000 людей, 4550 - обирають шлях без почуттів, але в безпеці. Інші 450, в меншості, але все ж обирають, любити, хоч і невзаємно.

Я говорила, що і перший, і другий варіант про "травматизм". Але! Цей світ неідеальний. Пам'ятаєте? Не в рай ж потрапили. Планета Земля, та що третя від сонця, тут інколи бувають пандемії і невзаємна любов.

Реакція на мої сторі була дуже неоднозначною: хтось казав, що від невзаємності треба стрімголов тікати. Хтось говорив, що обрав би любити, бо немає в світі відчуття важливішого, ніж коли ти пропускаєш крізь серце щось, що сильніше і важливіше тебе.

Не згадаю, вже в якому віці у мене сформувався страх. Страх, бути у відносинах, де мої почуття невзаємні. Згодом виявилось, що страх був дуже дитячим, бо взаємність ніколи не зіграєш, а невзаємність зчитується дуже швидко. І тоді вже питання самоповаги, гідності і чесності.

Згодом я зрозуміла, як може бути важко, коли почуття ідуть в твою сторону, а ти не можеш відповісти взаємністю.

Загалом, суперечлива тема. Але ж можна так, щоб взаємно, "all inclusive", як то кажуть. Можна, звичайно. Але якщо ми всі знайдемо свою справжню, взаємну любов, то хто, я перепрошую, буде купувати книжки по пікапу, алкоголь чи курси Ярослав Самойлова?

Зрозуміли про що я?

А взагалі, підсвідомо ми багато робимо, щоб нас просто любили. Або ж відчайдушно робимо все, щоб прожити хоч якісь почуття.

І найголовніше у всій цій історії - щоб тебе шандарахнуло неочікуваною "любов'ю", ти не робиш, рівним рахунком, нічого. Просто ходиш собі в "Сільпо", читаєш передбачення з чеків, пританцьовуєш в душі і тут на тобі, як по голові молотком! #спасибочтоживой, як то кажуть.

Почуття, це завжди про слабкість. Тебе ніколи не ранить, те що не проходило повз, але залишаючи ззовні щось важливе ти втрачаєш нагоду прожити щось дійсно вартісне. Можливо те, для чого ми всі дружно тут зібрались.

- То що робити, Надіє? Кажи по ділу, а не оці твої демагогії.

- Почати чесну комунікацію з цими почуттями. Бо якщо почуття - це про слабкість, то чесна внутрішня комунікація - завжди про силу.

Зовсім недавно я зрозуміла декілька речей про почуття, які були для мене дуже трансформаційними. От ніби ти відкриваєш трансформаторну будку, але в себе в грудях і звідти летять феєрверки...тобі в голову летять:

1. Не всі почуття, які нам даються, приходять для того, аби ми відгуляли пишне весілля, купили пса і при першій ліпшій нагоді тікали до моря. А зістарившись разом, одного дня разом варили полуничне варення, просто тому що воно збіса смачне.

Інколи любов приходить для того, щоб пробудити в тобі щось давно забуте і живе. Навіть, якщо невзаємне. Твої почуття це не про іншу людину. Це про тебе! Від цього можна тікати, а можна взяти це в своєму серці і пропустити це крізь себе. Прожити це і вирости на цій енергія.

Не втікати, не шукати дешевих замін в алкоголі, інших стосунках - в яких люблять вже тебе. А просто взяти цей струм, який протікає крізь тебе і направити його в своє життя.

2. Якось я зрозуміла, що мої почуття, не зобов'язують людину, до якої я їх відчуваю, ні до чого.

І мені стало дуже легко. Бодай тому, що в той момент я зрозуміла, що почуття інших людей до мене, мене також ні до чого не зобов'язують.

А знаєте, як то буває. Коли тобі зізнаються в почуттях, а у тебе їх немає, а наче мають бути. Бо вроді норм, чувак. І ти ходиш з цим відчуттям провини, бо ж маєш любити, а не любиш.

Як сказав один великий філософ:

"Мені дуже шкода, що в тебе проблеми, але це твої проблеми". Ото тепер я таке зрідка стріляю своїм бойфрендам.

Наше суспільство говорить, що почуття без взаємності, це соромно. Але в той же час стосунки за розрахунком, "стерпитьсязлюбиться" - абсолютна норма.

Зрозуміли абсурд, так?

У нас нормально боятись почуттів, лицемірити, бавитись і ігри(відпишу/не відпишу), буду з тим хто любить мене, а я любити не буду - цілком нормальна практика. А говорити чесно і відкрито, бодай з собою, якось не камельфо.

Можливо, в сорок років, підгодовуючи тридцятого кота, я таки пошкодую про свою категоричність, а можливо завтра зустріну кохання всього свого життя і таки втечу до моря: цілуватись під зірковим небом, їсти хумус з пачки і з розбігу стрибати у воду, щоб нарешті навчитись плавати.

У мене немає підстав стверджувати напевне, що мої думки правильні, але ніхто нам не може заборонити просто вірити в своє щастя і бути щирими.

А от як і з ким?

Обирайте самі.

З вами була Душа Мегаполісу.

#любімосябомитоговарті