Країна в яку немає доріг

В дитинстві мені здавалось, що в житті ніколи нічого не змінюється. Хіба що цифри на календарі міняються місцями та інколи з'являється новий одяг. Останнє я дуже любила, часом годинами крутилась перед старою дерев'яною шафою, в якої замість середньої дверки було дзеркало.

В голові ж, я малювала цілі світи, на основі картинок з телевізора і розповідей своїх подруг. У мене їх було три.

Баба Лариса - вчителька молодших класів, яку завчасно відправили на пенсію. Баба Лариса любила плакати і була дуже вразливою. Вона навчила мене ділити в стовпчик і завжди давала гроші, коли я допомагала їй прибрати хату. То був мій перший бізнес, на прибуток від якого, я таємно купувала собі мівіну. Понад усе на світі, Баба Лариса любила своїх дітей і волосся після завивки.

Галина Максимівна - вчителька фізкультури, яка також була вже на пенсії. Вона мала кіз, гусей і індиків, ну і вміла гарно і гучно матюкатись. Так гучно, що чутно було на все село, я дуже любила те діло, бо тоді вона здавалась для мене втіленням бунтарства і безстрашності. Вона була з тих, хто завжди все валить просто в лоб і ні каплі лукавстава за душею. Її життя було, як крик про те, що треба не боятися, а жити і завжди чесно та гідно відстоювати своє.

Була ще баба Афанаська, яка мала також кіз і завжди сварилась з Галиною Максимівною за борозну(межа між городами, яку вони кожного року не могли поділити). Одного дня Баба Афанаська, подарувала мені справжню друкарську машинку, клавіші від якої я змащувала вовчими ягодами, які росли в нас біля хати, бо не знала де взяти чорнило. Баба Афанаська ніколи нічого не розповідала про себе, вона занурювалась у те, що робить і єдиний хто міг вивести її із стану блаженства, то була, мабуть, тільки Галина Максимівна.

Я ніколи не була товариською, тому шкільних друзів у мене не було, та у мене були свої подруги і я не дуже журилася. Я тримаюсь осторонь всього, окрім того, що пов'язано із сценою. Вживатись в роль і розігрувати сцени. Репетиції замість уроків - історія мого маленького дитячого раю. Мої подруги завжди перевіряли слова моїх віршів і захищали перед батьками за погані оцінки.

З понеділка по п'ятницю, ми всі збирались у нас в залі і разом дивились серіали. Я дуже любила ті вечори, а ще любила бігати від однієї подруги до іншої, дорогою з горбочка розправляючи руки, так, ніби я пташечка і піднімаючи голову в небо, ловити попутній вітер.

Коли я була у п'ятому класі, наше життя, таки змінилось і разом з цифрами на календарі змінилось все, що тільки могло змінитись. Тоді ми усією сім'єю переїхали з історії мого дитинства, в доросле життя. Змінилась історія, декорації і герої.

Минуло дуже багато років і усі три мої подруги пішли з життя. Коли вони померли, я не плакала, бо добре знала що життя має властивість закінчуватись, а окрім одягу і цифр на календарі обов'язково зміниться і все решту. На згадку про них, залишились небагато: декілька фото у старих потертих альбомах і спогади.

Ці три жінки були берегинями країни мого дитинства, їхнє життя не було досконалим і я так і не дізналась про що мріяла кожна із них. Вони троє дали мені дуже цінний урок - що життя цінне тільки тоді, коли триває, бо саме так і пишеться історія. Історія, яку згодом можна буде тільки розповідати.