Є одна війна, яку чоловіки давно програли. Це трапилось у той день, коли жінка вирішила що зможе впоратись сама

Є одна війна, яку чоловіки давно програли. Це трапилось у той день, коли жінка вирішила що зможе впоратись сама.

Я добре пам'ятаю той день у своєму житті. Над Варшавою втомлено і лагідно заходило сонце. Воно так бережно світило у вікно, що було ладне сягнути будь-якого серця. У той день я чітко зрозуміла, що більше не готова гнутись чи жертвувати собою. Зрозуміла що ніколи не стану за чоловіком. А особливо за тим, що сидів навпроти мене. Причин було декілька, та вони не мали жодного значення. В мені було достатньо сили, щоб іти далі наодинці.

До того часу я достатньо пройшла і побачила, щоб не ламати себе, не перекроювати і не втискати свох бажань. Я так і сказала:

- Я знаю, що якщо піду далі сама, то зможу отримати більше. І при цьому мені не теба брехати або зраджувати собі.

А потім я пішла. І маючи сотні причин і вигод повернутись, прийняла рішення цього не робити.

У той самий день коли війну програли чоловіки, її програли і жінки, та це вже зовсім інша історія. Мені здається ангели втомлено заходять у резиденцію Бога, або навпаки залітають в паніці із словами:

- Ми не знаюємо що з ними робити. Здається вони порозумнішали і не хочуть паруватись.

Бог торається рукою чола, і видихає з розчаруванням:

-  Спершу вони відмовились від мене, потім і один від одного.

Зізнаюсь, я рідко зустрічаю щасливі пари. Пари у яких ніхто нікого не зломав. У яких є гармонія, любов і повага. А не звичка, обов'язки і рутина. Коли я зустрічаю закохані пари, то сідаю поряд з ними і спостерігаю затамувавши подих. Чи знайшла я закономірності? Напевне щасливі стосунки можуть збудувати тільки люди із багатим життєвим досвідом, із загоєними ранами і закритими потребами. Хоч я зустрічала і красиві компенсаторні стосунки, де люди притягнулись один до одного своїми слабкими сторонами і закривають потреби один одного.

Я пам'ятаю як на весільній церемонії яку проводила Катя Краснікова - я збагнула що у мене серйозні проблеми. Я прийшла після цієї церемонії на розстановку, сіла на стілець, так і сказала:

- Дівчата у мене проблеми. Здається я не вірю в кохання!

Потім я з цією думкою довго намагалась заснути. Як я могла із найромантичнішої дівчинки на планеті, вирости у егоїстичне стерво, яке прораховує 10 кроків наперед, намагається раціоналізувати почуття і мінімалізувати ризики.

Заснула тієї ночі я далеко за північ. Невже це і є моя програна гра. Я прийшла з цим до Бога. Я приходжу до нього часто у ті моменти, коли вкрай. Не турбую у дрібницях і не прошу вирішувати за мене, у великих і глобальних... апокаліпсисах. Просто раджуся, як з давнім добрим другом.

- Господи, от скажи. Невже я приречена на нудні банальні стосунки, або на цю самотність. Самотність лякає мене менше. Вона глибока і дуже тиха. Моя самотність має присмак нічних доріг, веселих історій. Моя самотність п'є каву з кофеїном і легко закохується у простих зустрічних. Моя самотність дуже легковажна, грайлива. Моя самотність така розкута, повітряна,  легкозаймиста. Господи, я кохаю свою самотність. Я люблю її пристрасніше усіх занять та станів. Але Господи, я боюсь прокинутись якось рано вранці з усвідомленням що я в житті так нічого не збудувала. Боюсь бути тією жінкою, яка розповідаєтиме про тисячу і один роман, виявившись нікому насправді не потрібною. Тією, тіткою, яку в старості будуть навідувати племінники і далекі родичі, які приходитимуть на борщ і тонну старих історії. До старої елегантної тітки, яка помре одного дня тихо, так і не дізнається, що її тіло пролежало в порожній квартирі ще декілька днів по її смерті.

Господь, дивився на мене із щирим захватом:

- Мені так подабаються твої плани, як добре, що я маю на тебе свій. 

Нововолинськ, 25.01.2023